Згодом того німця полтавчанин зустрів у Берліні

 

 

Григорія Васильовича з дружиною Марією Борисівною, двома малолітніми синами, братом Марії Борисівни і старим її батьком німці вирядили в окрему невеличку кімнату та кладову. Самі розташувались у просторій світлиці. Марію Борисівну німці примусили готувати їм їжу. З тієї кухні дещо перепадало й дітлахам. 

«Добрі» сусіди донесли німцям, що Григорій Васильович розбирається у техніці, зокрема в електроприладах. І німці під пістолем відвели його на Миргородську електростанцію та змусили працювати головним інженером.

«Наші» німці були непоганими, інколи ділилися хлібом і консервами, які були із самопідігрівом. Давали місцевим хлопцям цукерки за мушлі, які ті виловлювали у Стаднянському болоті. Дітлахи з подивом спостерігали, як німці ножичком розкривали стулки перлівниць, посипали тіло молюска сіллю, бризкали на нього оцтом з пляшечки і тут же, стоячи на греблі, ложкою виїдали його сирим.

«Наші» німці не покарали, а лише нагримали на Бориса і Віктора, коли ті вкрали у них декілька кулеметних патронів і підірвали їх у покинутому колодязі. Прута хлопці отримали від матері. 

У вересні 1943 року радянські війська дійшли до Миргорода. Німці відступали. Один з офіцерів, який був особливо доброзичливим до дітей, подарував сім’ї Григорія Васильовича велосипед, хоча в машині, що забирала німців, було для нього місце.

Це був на часи післявоєнної розрухи безцінний подарунок. Ним возили в’язанки хмизу з вільхи, клунки з мерзлою картоплею, кізяки для палива, сіно та траву для корівчини, торф, який добували з болота.

Григорій Васильович пішов на фронт, дійшов до Берліна. Там «зачищали», як тепер кажуть, черговий взятий штурмом будинок. Будучи офіцером, послав бійців перевіряти квартири, чи немає там німецьких солдатів. В одну з них зайшов сам. У спальні побачив блідого чоловіка у цивільному. Вони лише мить дивилися один одному в очі. І Григорій Васильович упізнав… того доброго німця, що подарував його сім’ї велосипед. Мовчки вийшов з квартири.

З фронту Григорій Марченко повернувся з численними нагородами – орденами і медалями. Але після Перемоги 1945 року вдома жив зовсім недовго. Поїхав на будівництво електростанції в Сибір. Боявся, що, незважаючи на бойові заслуги, КДБ не подарує йому роботу на електростанції під час німецької окупації. Обіцяв забрати сім’ю, коли там облаштується. Але коли прислав листа із запрошенням на переїзд, дружина не змогла поїхати, бо на її руках, крім двох дітей, був брат Василь, інвалід з дитинства, і старий хворий батько.

Григорій Васильович працював прорабом Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Саяно-Шушенської електростанцій. Мав численні урядові нагороди. Прожив 101 рік. Помер у Саяногорську.

А велосипед і досі зберігається у нашій сім’ї, щоправда, вже переварений на жіночий і перефарбований. Мій майбутній чоловік, світла йому пам’ять, повернувшись у 1961 році зі строкової служби, одного погожого осіннього дня стояв, спершись на цей ровер, біля воріт Миргородського курорту. Я з подругою проходила мимо. Ми зустрілися з Віктором поглядами – спалахнула любов, єдина у моєму житті. Прожили ми в парі без двох місяців 50 років, виростили двох синів, чотирьох внуків.