Кажуть, що навіть ворогу не побажаєш хоронити своїх дітей. Доля надто жорстоко обійшлася з жителькою Дольська Любешівського району Анастасією Андріївною Корець. Своїх двійнят, доньку Віру і сина Василя, вона втратила в один день!
Ще й досі у Дольську пам’ятають той страшний листопадовий день напередодні Михайла, хоча минуло вже більше п’ятнадцяти років. Село тоді потонуло у темряві – світло у домівках погасло через аварію. А нещасна мати Анастасія Корець не знала, куди їй дітися, до кого першим бігти – до доньки чи до сина, які холодними лежали у батьківській хаті на покуті. Вселенське горе охопило серце, з очей безперестанку лились сльози.
– Василь жив у Росії, Віра – в Білорусі, – на вицвілі очі старенької навертаються сльози. – Їм уже років 35 було. Син у Ростові мав жінку, дитину. Жив не вельми добре. Тесть ножа в живіт встромив. Сварилися вони дуже. От і приїхав назад у село. Але дуже вже нездоровий. Він взагалі-то з дитинства слабував. Скілько-то операцій переніс – вам і не передати! А тут доктор сказав, що помирає мій Василько, от я й дала Вєрі знати, щоб вона приїхала з братом попрощатися. Та примчалась уже вечором, темно було. Постукала в окно, я открила. Вона зайшла і впала мертвою. Серце у неї не витримало. Ой людоньки, я ж то думала, що сина рядитиму, а тут дочка! Поки я коло неї ходила, за пувгодини і Василя не стало. От так мої діточки один за одним і пішли од мене. Народилися 27 лютого, а 18 листопада померли.
Василя і Віру похоронили на кладовищі у Дольську поруч. Старенька баба Настя, якій зараз 92-й рік, ще ходить на могилки своїх діток. Життя було немилосердним до цієї жінки. Юність припала на війну. Далі важко працювала в колгоспі: корів доїла, льон тіпала. Руки пухли від роботи. Заміж вийшла пізно, аж у 33 роки. Народила трьох дітей. Менші – двійнята, Василь і Віра.
– Ой, щоб ви знали, що то за діти були! Раз я слаба лежала. Зоська, сусідка, подзвонила Вєрі і сказала, що мати при смерті. Люди розказували, що вже донька плакати почала, так кричала за мною. Їй машину в колгоспі дали, примчала, в окна тарабанить. А мені вже й лучш. Вона каже, що й Васі дала знати. На другий день і син є. А теперика вже ніхто не приїде. Хай Господь нікому такого горя не дає.
Баба Настя мала здоров’я допомогти поставити на ноги доньчиних дітей. Троє внучок і внук ще у школу ходили, коли маму втратили. А батько їхній безтолковим був. От баба і помагала, чим могла. Та й внучкам ще дітей няньчила – останній раз три роки тому до Білорусі їздила правнуків глядіти. А їх у неї семеро. А цю зиму баба вперше зимувала не у себе в хаті, а у старшого сина Петра. В теплі і добрі. Каже, що вже не здужає води і дров наносити, піч розтопити. Та допомагає ще невістці гуси скубти, щоб «дольському» внукові Богдану на придане перину зробити.
– Все у мене добре. Тільки от як свєт погасять, сиджу і плачу у темноті. Згадую Вєру і Васю.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!