Життя, мовчазно прожите, мусить бути висловлене на папері, аби стати історією: без пафосу, без вигадки, без надмірних сентиментів.
Про героїв говорити легко, але водночас і важко.
Прості хлопці, нічим не примітні чоловіки, вчорашні пересічні, як ми любимо казати, українці, а сьогодні - вояки, оборонці Рідної землі, кращі з кращих, патріоти й герої.
Луцьк, як і кожне місто чи село, впродовж останніх місяців співіснує з війною настільки тісно, що кожен новий загиблий уже не сприймається як особиста трагедія, він - один з тих, чиє ім'я поповнило довжелезний список, де кількість жертв - просто статистика. Новий день, нові новини, нові зведення зі Сходу.
Темна серпнева ніч висне над будинками...
Різкий дзвінок мобільного телефону шматує тишу на дрібні кавалки й кришить тривогою та недобрим передчуттям.
Алло...
Андрій загинув...
Ан-дрі-й... Не вірю! Не може бути!.. Як?..
Підірвався на гранаті...
Де?..
Під Іловайськом...
Господи... Андрій... Загинув...
Перша хвиля жаху від усвідомлення трагедії минає, щось тисне в грудях, підкочується під кадик, стискає горло, наче зашморг, і проситься назовні. Треба покурити... Виходжу на балкон. Серпнева прохолода вдаряє в розпечені скроні, пробігає дрижаками по голих плечах, запускає думки. Андрій...
Я знав його коротко. Бачив усього один раз... Я й зараз бачу його... у коридорі на стільчику білявого хлопчину з легким усміхом на вустах. Тоді, весною, вони втрьох: мій син Юрко, Сергій і Андрій поїхали до нас на дачу сіяти траву на газоні. Виконавши роботу, прийшли на вечерю, втомлені, трохи замурзані, але веселі.
Трава сходила повільно, бо не було дощу, а хлопці... А хлопці, всі втрьох, за компанію, пішли на війну. Пішли...
Так легко, наче вони пішли до лісу по гриби або ж до клубу на танці. Першокурсники, яким лишень виповнилося вісімнадцять, максималісти, спраглі подвигу... І от, тепер... Іловайськ... З висотного будинку їх закидали гранатами. Була команда: лягти. Андрій, щоб врятувати побратимів, одну гранату накрив собою.
Чи ж міг я того весняного вечора подумати, що бачу Андрія востаннє... Тепер чекаємо на його повернення додому. Повернення...
А життя триває і диктує нам свої щоденні клопоти й турботи.
Наступного дня я поїхав на дачу: треба було скосити зілля на картоплі, бо вже настає час копати наш «другий хліб». Стомившись трохи, сів на лавці в садку. Трава, посіяна хлопцями, росте, тягнеться до сонця, шепочеться з вітром. Похмурий день, як і мої похмурі думки, висне над виднокраєм.
Враз невеличка сива хмарка набігла на небо, і навкруг стало ще темніше й похмуріше. Легенький вітерець війнув мені в лице запахом майже відцвілих флоксів. Я задивився на садок, траву, безмежну далечінь поля, і раптом почув, як хтось торкнувся моєї руки. Я перевів погляд, але нікого не побачив. І тут мені здалося, що хтось сів на голову. Я зняв кашкета і змахнув з нього... пташку! Невеличку, сіреньку, схожу на горобчика, з жовтими плямами на крилах. Я здивовано стенув плечима. А пташка, сівши поряд, голосно защебетала. Я лагідно заговорив до неї:
- Лети собі, пташечко, далі... Лети...
Та вона нікуди не збиралася летіти, стрибала на лавці зовсім близько, на відстані простягнутої руки, і співала.
Відпочивши, я подався на город. Дивна пташка полетіла за мною, вмостилася на молоденьку яблуню й заспівала ще дужче. Згодом я пішов до хати, щоб збиратися додому, а пташка летіла слідом, і врешті повисла на гілці берізки, що росте під самісіньким вікном, продовжуючи виспівувати. Я мився, складав сумки, вдягався, а вона щебетала. Коли ж виходив з двору, пташечка полетіла навздогін, провела мене аж до воріт, а тоді, сівши на старезний ясен, так і залишилась там. Мені навіть здалося, що вона трохи засумувала, бо спів її був уже не таким голосним. З кожним кроком моя дача віддалялася, а у вухах ще довго дзвенів спів дивної пташки, яка зовсім не боялася, а навпаки, шукала мого товариства.
Що це?.. Містика?.. Дивний збіг?.. Загибель Андрія, дача, темна хмара, пташка...
Нарешті ми дочекалися Андрія. Він повернувся додому, на рідну Волинь, у закритій домовині, обтягнутій синьо-жовтою тканиною. Його привезли побратими з добровольчого батальйону «Азов». Вони були у повній амуніції, з автоматами в руках. Разом з ними на територію собору вступив дух війни. Ось вони які: воїни-патріоти, вкриті свіжим порохом вчорашнього бою, рішучі й відважні. Серце защеміло жалем і гордістю, а у кутиках очей заросилася непрохана сльоза.
Одна з найбільших заповідей Ісуса Христа - любити ближнього свого, як себе самого. А чи можна любити ближнього більше, аніж віддати за нього своє життя?..
Герої не вмирають допоки... Допоки ми про них пам'ятаємо!
Спогади чоловіка записала
Руслана СОБЧУК,
м. Луцьк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!