27-річний Максим Кушнір із села Сокалівка Ярмолинецького району Хмельницької області пройшов Майдан, пережив протистояння в Маріїнському парку 18 лютого, у першому ряду приймав на себе удари «Беркута», внутрішніх військ та міліції, прикривав людей. Він, відлежавши у госпіталі (надихався «паралітиків», від яких «горять» легені), не вимагав собі, як герою Майдану, якоїсь вигоди, а, залишивши хвору матір, дружину та двох дітей, записався добровольцем у батальйон особливого призначення МВС «Азов», де служить нині.
Коли «зачищали» Маріуполь, було страшно
Вперше Максим поїхав на Майдан 19 січня, якраз на Водохреще. 31-го повернувся додому - хвилюючись за сина, захворіла мама. І вже через чотири дні знову був на Майдані - у складі 31-ї сотні.
«18 лютого ми брали участь у протистоянні біля Маріїнського парку, - розповідає Максим. - Був зі щитом на передовій і не дозволяв беркутівцям бити мирних людей, які стояли за нашими спинами. Пам'ятаю, через одну людину від мене кинули світло-шумову гранату, і хлопцеві відірвало руку в зап'ястку. Пам'ятаю снайперів, котрі стріляли по нас, тітушок, які кидали гранати, бруківку, каміння, димові шашки... Але ніхто, хто стояв поряд зі мною у першій шерензі, не вийшов.
Приїхавши додому, Максим потрапив до лікарні: кашляв кров'ю, надихавшись газу, який беркутівці розбризкували з-за спин міліції. Коли в Крим увійшли «зелені чоловічки», хлопець почав шукати, де він міг би пригодитися. Найбільше сподобався батальйон особливого призначення МВС «Азов», яким командує Андрій Білецький.
«Хто, як не я, збудує майбутнє моїм дітям?»
На «Азов» поклали надзавдання - очистити Маріуполь від бандитів. Максим зізнається, що під час бою було дуже страшно.
- Операція пройшла успішно, і тепер Маріуполь - українське місто, - розповідає Максим. - Зачищення тривало дві з половиною години. Хоча мені здавалося, все те відбулося дуже швидко, хвилин за 30-40. Тоді, в пилу бою, час летить непомітно. Голова працює на те, що ти маєш нищити ворога, душею ти з рідними, а тіло намагається вижити. Але коли все закінчилося, ноги так тремтіли, що я впав на землю. Щодо результатів операції, то в нас двоє поранених, у терористів - 40 загиблих, 30 ми взяли в полон. 17 з них мають ростовську прописку.
Ви бачили б той контингент! Алкоголіки, наркомани, босота, вони звикли до хаосу в себе, на Донбасі, і хочуть кинути в нього всю Україну. Бояться, скиглять, як цуценята, просяться, плачуть... Причому, всі до одного. До речі, ці люди розсіялись по всій Україні, вони лише чекають «свого часу».
«Він для нас усіх - як нянька»
Максим - музикант, навчався у Хмельницькому музичному училищі на факультеті естрадного співу, пише і вірші, і музику.
- Він міг би отримати кращу освіту, - розповідає мама Максима Валентина. - Але в мене не було грошей, щоби вчити його далі. Я ж сама його виховувала з двох років. У 2001 році потрапила в лікарню з інсультом. І Максим у 14 років став нянькою мені, на той час прикованій до ліжка, прабабусі та абсолютно сліпому прадіду. Коли лікарі сказали, що з мене нічого не буде, Максим вклякнув на коліна біля старої ікони і почав молитися. Моя сестра, прийшовши в лікарню, запитала в лікарів, скільки я ще протягну. Вони здивовано відповіли, що я опритомніла. Виявилося, що я повернулася до життя саме тоді, коли Максим молився.
Одружився він у 17 років. Просто поставив мене перед фактом, і я перечити не сміла. Бо ж він у нас Скорпіон, лідер. Але завжди опікувався мною, наче малою дитиною. Хоч раніше я ще якось ходила, а відколи він сказав, що їде на Майдан, пересуваюся лише з паличкою. Скільки я його просила: «Не їдь!» А він: «Мамо, як би я тебе не любив, але я чоловік, і маю бути там». І коли перед першим боєм він написав мені: «Мамо, в бій!», я почала молитися. Як і він колись за мене. Не сама, а з невісткою та старшим онуком Сашком. Через дві з половиною години, які для нас розтягнулися у вічність, Максим зателефонував і сказав: «Я живий». Ми плакали.
Рідні солдата тепер живуть від дзвінка до дзвінка. Маленький Іллюша цілує телефонну трубку, коли чує в ній татків голос. Восьмирічний Сашко постійно плаче.
- Вмикаю йому телевізор, кажу: «Сонечко, пішли мультик подивишся», - розповідає Альона, дружина Максима. - А він: «Ні, мамо, увімкни новини, може, я татка побачу».
Так і живуть усі четверо очікуванням моменту, коли Максим зателефонує і скаже: «Я живий...»
Батальйон «Азов» забезпечений усім необхідним. Не вистачає лише розгрузок (жилетка з багатьма кишенями для боєприпасів, яка одягається на бронежилет), тактичних рукавиць, які оберігають руки від поранень, тактичних окулярів, які захищають очі при вибуху гранати, наколінників та налокітників, бо, за словами Максима, «дуже боляче повзати на стертих колінах та ліктях».
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
Хмельницька область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!