52-річного Сергія Пандрака з Рівного, який воював у зоні АТО, після важкого поранення багато хто подумки записав у «вантаж 200». Та він все-таки вижив і після тримісячного перебування у госпіталях Харкова та Києва повернувся додому. Згаснути надії найперше не дозволили побратими з батальйону «Айдар», медики та Господь. І, звичайно, дружина, з якою відзначив тридцятиріччя подружнього життя.
Сергій Пандрак у Рівному працював директором Рівненського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву». Думав, що більше не доведеться воювати, адже брав участь у воєнних конфліктах у Придністров'ї та Абхазії. Але під позивним «Сивий» записався до добровольчого батальйону «Айдар». Готував молодь до бойових дій і п'ять разів виїздив на виконання спецзавдань. Коли визволяли Маріуполь, з відомого селища Хрящевате айдарівці витіснили сепаратистів, але вже без Сергія Пандрака.
- Нас почали сильно обстрілювати з боку Росії «Градами», а з боку бойовиків - мінометами, - згадує рівнянин. - І от коли був третій залп, я навіть не почув свисту мін, але побачив. Перша з них прямо на моїх очах вдарила у голову танкісту, з яким я розмовляв, а друга влучила мені в коліно і розірвалася. Впав на спину, на автомат - і більш нічого не пам'ятаю.
У таких випадках, фактично, не виживають. Але попри те, що Сергій Пандрак втратив ногу, йому йшло на життя. Важкопораненого підібрали побратими, надали першу медичну допомогу, на «швидкій» оперативно довезли до польового шпиталю, де операцію зробив хірург, який не вельми вірив, що поранений залишиться жити.
- Хоч я і прийшов до тями, але стан був надважкий, - каже Сергій Пандрак. - Тому вирішили відправити мене «вертушкою» до Харкова. Там на майданчику Антонова чекав на реанімобіль і бригада на чолі з керівником реанімації Валентином Бондаренком. Мене уже доставляли як «вантаж 200». Бо ті, хто відправляв, справді не думали, що виживу. Війна - страшна штука... Тут на все життя вкарбовуються друзі. Для мене такими стали київський унсовець Максим (Тор), який у першому ж бою отримав поранення, Ігор «Сороковий» з Луцька (на жаль, вбитий під Вергункою), також лучанин Сашко.
Сергій Пандрак став на тимчасовий протез. Як сам каже, притирається до нього. Знову почав водити авто, поступово повертається до роботи і допомагає у здачі нового будинку від МЖК. А заодно мріє про інший протез - багатофункціональний, з процесором, комп'ютером. Такий випускається за кордоном і майже повноцінно замінює ногу. Щоправда, коштує він недешево - 40 тисяч євро. Дасть Бог, і ця мрія при допомозі небайдужих людей здійсниться. Як і інша - аби запанував мир, утвердилася єдність в Україні, заради якої й пішов на війну.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
АВІГЕЯ
«Мечі свої перекують на лемеші, а списи свої - на серпи. Не підійме меча народ на народ, і не будуть навчатись війни». Ці слова викарбувані на стіні біля будівлі штаб-квартири ООН. Під цим написом не було зазначено джерело, з якого взята цитата. У 1975 році, під написом було висічено ім'я Ісаї. Тоді стало ясно, що ці слова були сказані не в наш час. Ці слова - пророцтво, яке було записано понад 2700 років тому, в тексті, відомому сьогодні як 2 гл. Ісаї. Незабаром це пророцтво здійсниться. Під правлінням Царства Бога (уряду) кожна людина на Землі буде жити в абсолютній безпеці (Михея 4: 3, 4). Люди не будуть вмирати і отримувати каліцтва від зброї. Подробиці в Біблії.