Підполковник рівненської міліції Тамара Лисенко разом із чоловіком Олегом стали прийомними батьками дев'яти сиріт при живих батьках. Вони першими в Україні взяли на виховання стільки рідних між собою дітей.
Тамара та Олег одружилися кілька років тому. Для обох це не перший шлюб, мають по двоє дорослих дітей. Попри це, поєднавши долі, наважилися взяти на виховання прийомних діток.
- Я народилася у багатодітній сім'ї, менше десяти чоловік нас за стіл не сідало. Робота в міліції також підштовхнула до цього кроку - ніколи не могла залишатися байдужою до злочинів, пов'язаних із дітьми. Коли дзвонив оперативний черговий і повідомляв, що якусь дитину підбурили на крадіжку або, не дай, Боже, викинули на смітник, волосся ставало дибки. Не розуміла, як можна так просто взяти і зламати малечі долю? - розповідає Тамара Петрівна. - До того ж, ми дружимо з багатодітними родинами. Тож коли дізналися із чоловіком, що дев'ять сиріт можуть потрапити в інтернат, місця собі не знаходили. Спочатку думали взяти лише двох, але не змогли розлучити братів та сестер. Отак ми й стали батьками Віталія, Назара, Ані, Даші, Оксани, Аліни, Юри, Софії та Юлі. У них ще є дорослі брат із сестрою, але вони живуть своїм життям.
Найстаршому, Віталику, вже 16 років, найменшій, Юльці, лише чотири. Менші одразу ж почали називати Тамару з Олегом мамою і татом, старші привчилися до цього згодом. Жінка зізнається, коли забрали малих до себе, довгий час вони не могли від'їстися. Багато що з продуктів діти ніколи в житті не пробували. Пригадує, коли малі щойно з'явилися у них, побачивши на кухні коропа, назвали його акулою, оскільки її вони бачили в мультику, а коропа ніколи не їли.
- Ми з чоловіком і досі воюємо з ними за те, що потрібно чистити зуби, розчісуватися, застеляти ліжко, носити чистий одяг, не ламати техніку, - продовжує Тамара. - Однак найважче пояснити їм, що в житті треба чогось добиватися. Діти зовсім не хочуть вчитися, бо раніше вони не ходили до школи. 13-річна Аліна, наприклад, завжди гляділа менших, на уроки йшла тільки тоді, коли хтось із сусідів залишався з дітьми. Якось увечері пояснюю їм, що треба робити уроки, аби в майбутньому стати лікарем або вчителем. Кажу їм: «Якщо не вчитиметеся, будете мити вокзали». На що мені восьмирічна Даша відповіла: «Клас! Я хочу мити вокзали». Назар і Віталик уже вчаться в училищі. Натомість декого з дітей змушені були віддати до першого класу, аби навчилися читати і писати.
Нині багатодітна родина мешкає у службовій квартирі в селі Олександрія Рівненського району. Зараз у дітей почалося щасливе безтурботне дитинство, у якому всього вдосталь. До того, як потрапили у дитячий притулок, діти жили у селі Орестів Здолбунівського району. Їхня біологічна мати вела розгульний спосіб життя, по кілька днів не приходила додому. Батько ж повісився у малих на очах. Аби не вмерти з голоду, діти допомагали селянам працювати на городах, старші збирали та здавали металолом. П'ятирічна Софійка розповідає, як до матері приходила подруга зі своїм другом, і вони разом пили, потім сварилися, билися. Гроші, які жінка отримувала на дітей, пропивала. Дівчинка й досі пам'ятає, як просила у рідної мами їсти, а та їй не давала.
- Вона нас ніколи не обнімала, не цілувала, часто била, - доповнює розповідь сестри семирічна Оксана. - А мама Тамара за нас хвилюється, возить машиною до школи, допомагає робити уроки. Вчора всі разом прикрашали ялинку до Нового року, щовечора вчимо колядки і різдвяні традиції. Раніше ми ніколи не відзначали цих свят.
Нині ж зі своєю біологічною матір'ю прийомні діти Олега і Тамари не спілкуються. Жінку позбавили батьківських прав, вона продовжує вести розпусне життя. Щоправда, розповідає Тамара Лисенко, одного разу жінка таки навідалася до Віталика в училище. На жаль, горе-мати приходила лише для того, аби їй віддали стипендію сина.
- Наше завдання - навчити їх жити. Зробити все, аби вони виросли достойними людьми, - каже підполковник. - Деякі наші знайомі дивуються: «Як ви наважилися взяти стільки дітей у такий непростий час. В країні ж війна!» Ми про це ніколи не думали. Коли побачили цих дітей, зрозуміли, що вони наші. І як би не було важко ставити їх на ноги, нікому не віддамо.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!