– Судячи з Ваших картин, вбачається в них рука не простого маляра-самоука?

– Як вам сказати? Я п’ять курсів провчився в Народному університеті мистецтв імені Крупської, що в Москві. Вступив туди, будучи солдатом строкової служби. А до армії, хоч як любив малювати, все ж подався у Попасну на Донбас – вчитися в залізничне ПТУ. Народився у багатодітній сім’ї, жили бідно, не до «художеств» було. Після училища направили мене на роботу в тепер уже сумнозвісний Іловайськ, півтора року на тамтешній вузловій вагони оглядав… Пропонували в профільний інститут без екзаменів йти вчитися, бо училище з відзнакою закінчив. Не захотів –  і опинився під Москвою, у військах протиповітряної оборони, обов’язок свій чоловічий виконувати. Там виявили мої малярські здібності, тож усі три роки, вважай, прослужив художником. В армії подружився з хлопцем, тітка якого працювала в уже загаданому університеті. Він і намовив мене поїхати до Москви та спробувати абітурієнтського щастя. Мовляв, може, тітка якось посприяє. Але посприяли мої малюнки, які сподобалися приймальній комісії, і мене прийняли на підготовче відділення… Словом, звільнився в запас уже студентом. Але після п’ятого курсу університет покинув.

– І стали офіцером. Чому?

– Безгрошів’я скоригувало долю. А  офіцерам тоді платили непогано. Спочатку закінчив офіцерські курси, потім – заочно Львівське вище військово-політичне училище. Служив в Україні, НДР, Єврейській автономній області. 1992 року пішов на пенсію.

– Кажуть, у Єврейській області зовсім нема євреїв?

– Майже правда, бо живе їх там не більше чотирьох відсотків.

– А китайців багато? Адже поруч – кордон з Китаєм.

– Не стільки, як у сусідньому Приморському краї, але більше, ніж євреїв. Після відставки я працював в адміністрації (очолював відділ зовнішніх економічних зв’язків) прикордонного району, тож доводилося мати з ними справу і на нашій території, і в Китаї побував не раз. Через це мене ще жартома називали «міністром закордонних справ району».

– Не плутали їх, адже всі на одне обличчя?

– То нам, європейцям, так спочатку здається, насправді ж вони всі різні.

– Що вразило чи здивувало у Піднебесній?

– Надзвичайна працездатність і невибагливість китайців. Можуть жити у хліві й спати на голих дошках. А які врожаї кукурудзи та сої вирощують! А яке пиво смачне варять! І страви готують чудові, от тільки на кухні за чистотою не стежать. Жінки їхні не носять спідниць, зате чоловіки навіть у літню спеку ходять у підштаниках, а взимку – то й кілька одягають.

– Ви там були на престижній посаді, добру пенсію отримували, ще й квартиру нову в Біробіджані, кажете, отримали. Але, як писав поет, «все покинули й полинули» на батьківщину… Що Вами рухало?

– Це було бажання усієї нашої сім’ї. Ми і переїжджали гуртом – з дітьми та внуками. Цікаво, що виїхали з Біробіджана 27 квітня 2000 року, а у потязі, гортаючи календар-гороскоп, який подарували мені колеги на Новорічні свята, вичитав проти свого знака таке: «27 квітня на вас чекає велике переселення». От і не вір гороскопам…

– Не видно серед Ваших робіт жодного портрета…

– А вони мені в армії надокучили, коли був начальником клубу, малюючи як не відмінників військово-політичної підготовки для «Дошки пошани», то новопризначених членів Політбюро для «Ленінської кімнати».