Марія родом із села Дубівка Володимирецького району. Росла у багатодітній сім’ї: батько загинув, і мати сама мусила піднімати шестеро дітей. Бідували – не те слово. А потім був невдалий шлюб і, що найстрашніше, смерть однієї з п’яти дітей. Врешті, коли їй несила було терпіти знущання чоловіка, зібрала діток і переїхала у Володимирець. По суті, в нікуди. 

Той період, поки ставала на ноги, Марія згадує у двох словах. Було важко, каже. Скільки разів бідолашні діти лягали спати голодні, бо її швидкою забирали в лікарню (крім діабету, має купу інших болячок). Але жінка не з тих, кого так легко зламати. Піднялася, розкрутилася, стала заробляти гроші. І… з легкістю роздавати їх тим, хто в більшій нужді, ніж вона.

З перших своїх зарібків Марія купила у Володимирці житло. Звичайну сільську хату. Ні басейнів, ні фонтанів, навіть натяку на розкіш там немає, лиш під вікнами лежать труби.

– А це я виконую свою особисту другу мрію: проводжу воду в хату, – хвалиться жінка. – Нарешті у мене буде ванна з гарячою водою! Усе життя про це мріяла. 

Не встигла Марія закінчити розповідь про свої особисті мрії, як відразу згадує про людські: 

– Хоч би не забутися, – каже вона. – Хочу всім стареньким одиноким бабусям на моїй вулиці до свят подарунки рознести. Цукерка якого, палку ковбаси, цукру. З їхніми пенсіями вони, певно, пошкодують собі купити щось смачне. А оце нещодавно я ходила в дитячу лікарню. Закладу подарувала інвентар, а всім діткам, які лікуються, купила іграшки та кольорові олівці, цукерки. Навіщо? А просто так! Мені приємно робити подарунки. Коли допомагаю комусь – ніби крила за спиною виростають, і так добре стає на душі. Якщо у мене є гроші, а хтось не має навіть що на вечерю зварити – гріх не поділитися! Або от якось так вийшло, що купила своїй найменшенькій дві зимові курточки. А потім сіла і задумалась, згадала, як колись ми були раді будь-кому, хто ділився з нами одежею. І аж соромно стало: навіщо ж моїй аж дві курточки, які вона не зносить, коли хтось не матиме жодної? Склала одну з них, занесу комусь… 

Чесно кажучи, таких людей, як Марія, напевно, одиниці. Добра душа. Чи ображали її? Звісно. Але така вже у неї натура – всіх прощати, всім допомагати. Каже, що керується по життю принципом: «У мене – каменем, я у відповідь – хлібом». 

Але чи не найбільша «стаття розходів» у Марії – допомога армії, бійцям АТО. Скільки вже грошей спонсорувала – не рахує. Каже, гріх таке рахувати. Вона взагалі дуже переймається війною на сході України. І навіть рветься в бій. Жартує, що якби знайшлася їй така ж «пробивна» напарниця, вони б там двох нагнали доброго страху на тих терористів! Тож не дивно, що на День волонтера влада області вручила Марії медаль «За оборону рідної держави». Хоча для самої волонтерки ця нагорода та й саме урочисте вручення стали цілковитою несподіванкою. І, звичайно, приємним сюрпризом. 

А зараз волонтерських, чи то пак спонсорських, планів у Марії Іваненко не злічити. Приміром, хоче всім сім’ям у своєму селищі, сини чи батьки яких воюють на сході, подарувати по машині нарубаних дров. Є задумка залучити ще кількох підприємців і разом побудувати у селищі ігрові майданчики для дітей. І щоб на кожному було послання: «Бережи своє місто!» Їй так хочеться зробити Володимирець найкращим, а людей у ньому – добрими і чуйними…

– Усіх грошей не заробиш, а всі зароблені із собою у могилу не забереш. Уявляю, як шкода вмирати тим, хто все життя гріб кошти під себе! – сміється Марія. –  Треба простіше до того ставитися. Ти даєш – і тобі Бог дає. А ще хочеться, щоб мої діти запам’ятали мене саме такою…