У Велюні, невеличкому селі, що лежить на березі Горині, неподалік Дубровиці, про талановитого свого уродженця, композитора Євгена Кухарця не забули: у місцевій школі діє музейна експозиція, присвячена цьому митцю, а на хаті, де минулого його дитинство, приладнали меморіальну табличку з портретом і відповідним написом. Але що було несподіваним – у тій хаті, типовій поліській дерев’яній халупі, майже ровесниці композитора, котрий народився останнього воєнного року Другої світової, і досі мешкає його мати – дев’яносторічна Віра Данилівна Кухарець.
Перш ніж поговорити з довгожителькою про її горьоване вдовине життя, необхідно сказати дещо про її єдиного сина, котрий загинув ще три десятки літ тому в розквіті, як то кажуть, фізичних і творчих сил та в зеніті слави. Євген Кухарець – народний артист УРСР, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, кавалер ордена «Дружби народів» і насамкінець – художній керівник і головний диригент Черкаського державного народного хору. Варто зазначити, що «народним артистом» він удостоївся честі стати в тридцять сім років – неабияке визнання творчих потуг митця. Його музичні твори, в основному пісні, виконував не лише керований ним колектив (до речі, Черкаський народний хор тоді був одним з найкращих музичних ансамблів республіки), а й популярні співаки. Загинув Євген Кухарець у грудні вісімдесят сьомого – в автомобільній аварії. Похоронили його в Черкасах, а згодом на могилі величний монумент спорудили – триметровий гранітний обеліск із бронзовим барельєфним зображенням видатного хормейстера-поліщука, що прославив місто на Дніпрі.
Як уже згадувалося на початку, Євген був єдиною дитиною Віри Данилівни й зростав напівсиротою, бо вона овдовіла, коли майбутньому народному артистові ще й року не виповнилося.
– Іван у райкомі комсомолу працював, – розповідає вона про батька свого сина. – Його часто посилали супроводжувати на станцію транспорт із зерном. Одного разу в дорозі застудився й тяжко захворів. Не змогли зарадити і в районній лікарні. Помер, зоставивши мене з Євгенком-немовлям. Я в невістках жила, але після смерті до своїх батьків вернулася з дитиною, потім хату собі побудувала…
– Цю саму?
– Цю. Колгосп допоміг. Я ланковою городньої бригади була, в стахановках ходила. Капусту ми таку велику вирощували, що її в Москву, в кремлівську їдальню возили. Чотири медалі за свою працю маю, депутатом районної ради обирали.
– А заміж удруге чому не вийшли?
– Час такий був, а може, доля…
– Євген у кого музичний удався?
– У мене, бо замолоду я гарно співала. В селі верба була, ми з дівчатами під нею збирались, і я першим голосом заводила. А в нас тоді жили євреї, то один прийшов послухати й дивувався: мовляв, на затірці такий голос гарний викохала. Зараз про ту затірку, нехитру страву з муки, люди забули, а нас вона від голоду рятувала… До музики ж Євген тягнувся змалечку. Мій старший брат завклубом працював, баяна свого мав, а жили ми тоді ще з батьками, то син прийде зі школи й зразу до баяна та й рипає на ньому щось. Брат гнівався, не дозволяв, боявся, щоб малий не поламав дорогого інструмента. Навіть бив не раз племінника за це. А як той підріс, то й сам вчив його грати.
– Але ж самоуки головними диригентами професійних колективів не стають…
– Євген закінчив Рівненське музичне училище, після армії – Одеську консерваторію. От після Одеси і направили його диригентом в Черкаський народний хор.
– Відтоді самі живете?
– Атож. Хоч і не зовсім, бо поряд живе мій молодший брат.
– Син, як був живий, не забував?
– Приїжджав, аякже. Допомагав сіна корові на зиму накосити, а як не міг улітку вирватися з роботи, то присилав гроші, щоб я косаря наймала. Пропонував мені в Черкаси до нього перебиратись, і невістка казала, але я не наважилася. Та ще й голова колгоспу просив поробити трохи, бо ніким було замінити. Так і живу тепер сама як палець. А навіщо? Нема Женьки, то для чого таке життя?
– А як він загинув, знаєте?
– Узимку то було, наприкінці вісімдесят сьомого. Їхній хор якийсь ювілей відзначав, запросили на святкування багато шанованих гостей, у тому числі і керівника хору імені Верьовки Авдієвського – Євгенового вчителя. От він і поїхав по нього до Києва. Машину знесло на слизькій дорозі – прямо на дерево. Водій зостався живий, а Євген загинув на місці…
Найгірше для матері, що може судити їй доля, - це пережити свою дитину. І нема значення, хто та дитина: народний артист, рядовий солдат чи малюк, який ледве навчився говорити. Материнське серце однаково болить. І в двадцять років, і в дев’яносто…
Микола ШМИГІН, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!