А в 29 проста колгоспниця стала кавалером трьох найвищих орденів Союзу
Про свою молодість Марія Наумівна Борисюк розповідати не любить, хоча згадати, крім важкої праці в колгоспі, є про що. І світу вона побачила, попри те, що всенький вік прожила в селі Велюнь Дубровицького району, і з людьми відомими за руку, як то кажуть, здоровкалася. Судіть самі: ще дівчиною, у якихось лишень 23 роки, а вже депутатом Верховної Ради УРСР була. Ясна річ, не за гроші чи довгий та облудний язик, як нинішні скоробагатьки та пустодзвони різні депутатські мандати здобувають.
Доярка очолила ланку
Початком же стрімкого злету простої поліської дівчини з багатодітної бідової сім’ї, де, крім неї, ще п’ятеро сестер зростало, була пропозиція голови колгоспу очолити комсомольсько-молодіжну ланку з вирощування льону та кормових буряків. Не просто було Марії, котрій тоді ледве 20 літ виповнилося, погодитися: ні льону, ні буряків раніше не вирощувала, адже працювала дояркою. Та голова переконав дівчину, що зуміє, що допоможуть колгоспні спеціалісти, її ж головне завдання – організувати дівчат і бути в них за маяка, як любили за радянської влади образно говорити про передовиків виробництва. А такі задатки, мовляв, вона вже проявляла, незважаючи на юні літа. І керівник господарства не помилився: колишня доярка не тільки організувала роботящу молодіжну ланку, а й стала за кілька років однією з найкращих льонарок України, вирощуючи рекордні врожаї. А відтак не забарилась і перша державна відзнака – орден Трудового Червоного Прапора, яким нагородили ланкову 1971 року. А наступного поїхала до столиці вже по найвищий і найпрестижніший орден Радянського Союзу – імені Леніна. Напередодні ж свого 30-річчя отримала і третю відзнаку з низки найвищих – орден Жовтневої Революції.
Орденоносну ланкову тричі поспіль обирали депутатом Верховної Ради УРСР, була делегатом 22-го з’їзду комсомолу України, учасницею всесвітнього фестивалю молоді.
Депутат Верховної Ради УРСР Марія Наумівна НЕСТЕРЧУК (у дівоцтві) виступає на ХХІ з’їзді комсомолу України
Нагороди видурили за півтори тисячі
– У книжці про трудові досягнення Рівненської області, виданій у сімдесяті роки минулого століття, вміщено і Ваше фото: з трибуни комсомольського з’їзду Ви щось так полум’яно проголошуєте…
– Забула вже, що тоді говорила, зате пам’ятаю, що дуже хвилювалася.
– А на сесіях Верховної Ради доводилося виступати? Цікаво, чи порівнюєте свою депутатську діяльність з діями теперішніх народних обранців?
– Тоді була зовсім інша Верховна Рада, одностайна в прийнятті рішень і законів. Тепер усе змінилось, але чи на краще? Важко дивитися трансляції із сесійного залу: говорять багато, а толку мало, бо дбають теперішні депутати найперш за свою власну вигоду.
– Як для простої колгоспниці Ви зібрали унікальну колекцію найвищих радянських нагород, не вистачає хіба що Золотої Зірки…
– Могла б і Зірку отримати, про що мені вже навіть натякало начальство. Потрібно було ще трохи піднатужитися на роботі. Старалась, але врожай того разу не дотягнув до потрібних показників… а потім здоров’я погіршилося, змушена була перейти на легший труд – доглядала самотніх і немічних пенсіонерів.
– Виходите з орденами на люди?
– А їх уже давно нема. Наприкінці дев’яностих привів до мене нині вже покійний наш бригадир якихось людей: мовляв, цікавляться орденами. Я їм показала, думала, що комісія з району, а то були звичайні скупники. Півтори тисячі гривень запропонували за них… Я не хотіла віддавати, але вони так заморочили голову, що не зогледілась, як зосталася в хаті сама, з грошима в руках…
– Так, нагріли вони руки добряче…
– Тепер шкодую. Але не тому, що продешевила. Здається, разом з орденами забрали в мене частинку життя, молодості, пам’яті.
Микола ШМИГІН, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!