У мирному житті Валерій Чоботар був успішним керівником Тернопільського обласного осередку Всеукраїнської Федерації фрі-файту та контактних єдиноборств. На війну пішов після загибелі трьох своїх учнів. Про те, що син на передовій, батьки не знають. Валерій Чоботар з позивним «Гатило» є командиром резервної роти Добровольчого українського корпусу, який базується у селищі Піски, неподалік Донецького аеропорту. У цьому майже цілодобовому пеклі українці демонструють фантастичний приклад героїзму. Про це розповідь Валерія Чоботаря.
Куфайка-бронежилет. Якщо б у нашої армії було таке забезпечення впродовж усіх 23 років Незалежності, то цієї війни не було б, не було б людей, які ненавидять Україну. Зараз фронту віддають останнє прості громадяни. Мене вразив такий випадок. Бійцю-луганчанину у передачі дісталася куфайка. От ми жартуємо «Ватники, ватники», а насправді це необхідна на передовій річ. У кишені куфайки була записка від 80-річного дідуся із Сумщини: «На жаль, це все, чим я можу допомогти. Хлопці, тримайтеся, ви нам потрібні. Хай береже вас Бог!» Такі теплі слова - найкраща підтримка для бійців. Куфайка для того солдата зараз, мабуть, є найнадійнішим бронежилетом.
Чому тримаємо аеропорт. Донецький аеропорт - це місце, звідки «ракова пухлина» може посунутися далі Україною. Ми його втримуємо не для звіту Президенту чи підтримки політики Уряду, а для того, щоб туди не сідали ворожі літаки і ворожа армія не йшла далі. Це проста чоловіча робота - як дамба має тримати воду, щоб вона не розливалася. Аеропорт мужньо, але без пафосу, захищають виключно добровольці, яким ніхто нічого не винен.
Коли закінчиться війна. Я не Ванга і не можу із заплющеними очима сказати, що чекає Україну. Ми віримо у Бога і вважаємо, що своєю байдужістю, неправильними вчинками заслужили те, що зараз відбувається на сході. Мій покійний провідник Василь Іванишин казав: будь-яка влада є від Бога, лише одна - у спасіння, а друга - в покарання. Досі ми мали владу у покарання. Часто Бог посилає людині чи державі хворобу, щоб вона зрозуміла, що неправильно живе.
Не треба всім їхати на фронт. Справа не в тому, скільки людей на передовій триматиме в руках автомати. Зараз багато чоловіків комплексують, що вони не на фронті. Я їм кажу: якщо ви щось робите чесно тут, то теж берете участь у війні. Важливо, щоб усі робили свою справу без користі, брехні, облуди. І тоді ми переможемо.
Про користь бойових мистецтв. Бойові мистецтва виховують характер, тому мені легше терпіти холод, стан нерухомості. Але мені не подобається, коли нас називають «кіборгами». На відміну від роботів, ми маємо душу, відчуття страху. Єдина схожість - ми, як і «кіборги», здатні довго терпіти поневіряння, бо розуміємо, для чого вони. Я дуже хочу, щоб війна мене не змінила. Найбільше боюся залишитися живим, але змінитися всередині, стати жорстоким, злим. Люди на війні страшно міняються. Ще рік тому не міг уявити, що буду воювати, що хоронитиму друзів і вихованців. Але я там, бо не можу там не бути.
Дяка німецькому автопрому. «Мерседеси» - витривалі, економні, маневрені, швидкі. Ними перевозять бійців на ротацію, поранених солдатів, доставляють одяг, продукти. Проміжок у 30 кілометрів з Пісків до Карлівки потрібно долати на швидкості 140-160 кілометрів, минаючи вириті мінами ями. Там не знаєш - загинеш від обстрілу чи від того, що водій може не впоратися з керуванням...
Подарований броньований «Мерседес», придбаний за кошти меценатів, крім теплого одягу і буржуйок, повезе на передову українським героям кілька примірників ювілейного видання творів Тараса Шевченка. Валерій Чоботар пожартував: «На жаль, високоточних ракет тернополяни поки не передають, але, сподіваюся, це явище тимчасове».
Світлана КЛОС,
Тернопільська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!