– Коли Ви поїхали на Євромайдан?

– Вперше на Майдан я приїхав наприкінці січня, записався у 35-ту волинську сотню. Пробув два тижні, захворів. Довелося повернутися додому, аби підлікуватися. До того ж, у той час на Майдані були лише танці та співи, а я туди їхав не розважатися. Коли 18 лютого почув, що відбувається у Києві, не міг спати. Наступного дня штурмував у Луцьку обласне МВС і штаб компартії, а увечері разом з побратимами поїхав на таксі до столиці.

– У Вас двоє дітей. Дружина не відмовляла від поїздки?

– Ще й як відмовляла. Вона розуміла, що треба боротися, але дуже боялася за мене: відправляла, як на смерть. Казала, що розлучиться зі мною, якщо не залишуся вдома. Але я не міг не поїхати. Ніч на барикадах була спокійною, найгірше (штурм беркутівців) почалося вранці. Ми йшли, щоб трохи відбити територію, прикриваючись секцією паркану. Тоді стали стріляти: спочатку гумовими кулями, потім бойовими. Я тільки чув, що свистить біля вух, і бачив, як поряд падають хлопці, як розтікається кров по бруківці. Коли виглянув з-за щита, снайпер влучив у руку (очевидно, цілився в серце), ще одна куля потрапила в коліно. Мене занесли в Михайлівський собор, потім відправили на рентген у Київську лікарню №17, де у рану поставили дренаж. Увечері повезли до Львова, бо боялися, що по лікарнях ходитиме міліція.

– Як Ви потрапили на лікування до Польщі? 

– Просто їхала польська швидка, ось вони мене та ще кількох поранених і забрали. На кордоні нас пропустили навіть без закордонних паспортів. Польські лікарі сказали: якби прибув на день пізніше – ногу довелося б ампутувати. Коліно було заражене інфекцією. Припускаю, стріляли спеціальними кулями, бо звичайний порох такого б не зробив. Провели чистку, у коліні був суцільний фарш. Сказали, що треба ставити штучне коліно або робити реставрацію. Операції такої складності роблять у Німеччині та США, вона коштує більше десяти тисяч доларів. 

– Хто оплачував лікування у Польщі?

– Допомагав польський уряд, багато зробили волонтери. Дружина зателефонувала у Фонд Ольги Богомолець. Вона сказала, що знає одного ортопеда в Тернополі, який зробить цю операцію за 1000 доларів. Нас це здивувало, оскільки навіть варшавські лікарі відмовилися проводити хірургічне втручання. Ми відмовились, тоді Богомолець сказала, що нічим допомогти не може. 

– Як Вам вдалося потрапити на лікування до США?

– Допомогла польська та американська діаспори. Вони відправляли на протезування ще одного майданівця, погодилися взяти й мене. Уже в липні я був у США. Спочатку потрапив у клініку в Філадельфії, а звідти  направили у Клівленд. Тут мені поставили донорську кістку разом з хрящем. Боялися, що вона не приживеться, але, на щастя, все вдалося. Післяопераційна реабілітація тривала довго, загалом я був в Америці півроку. 

– У цей час ви підтримували зв’язки з діаспорою?

– Так, я познайомився з місцевою українською громадою, у передмісті Клівленда є ціле «українське село». Вони із самого початку Майдану допомагали нашим протестувальникам. За рік зібрали для поранених більше 200 тисяч доларів. Перед моїм від’їздом в Україну клівлендці дали 3000 доларів і сказали роздати їх десятьом волинським бійцям АТО, яким потрібна допомога. Також передали термобілизну і шкарпетки для солдатів. Допомогла і філадельфійська громада: за їхні кошти я купив для наших військових 39 пар американських берців. Тепер роздаю хлопцям. Фотографуюся з кожним, хто отримав допомогу, аби відзвітувати американцям. 

– Чим плануєте займатись у майбутньому?

– Зараз потрібно увійти в робочий ритм, щоб якось забезпечити сім’ю. Однак просто працювати я вже ніколи не зможу. Паралельно продовжуватиму майданівську справу. Якщо здоров’я дозволить воювати – буду воювати. Буде можливість й далі займатися волонтерством – продовжуватиму це робити. Багато людей радять спробувати свої сили на наступних місцевих виборах. Поки що думаю про це. 

– А чи не пропонували Вам залишитися в Америці?

– Пропонували, але я відмовився, бо за що ж тоді на Майдані боровся?