Свято зі сльозами на очах. Саме так ми називаємо День Перемоги у Другій світовій війні. Цього року він в Україні буде особливим. АТО на Донбасі. І героїчні діди, які пройшли ту війну, дожили до наших днів, змушені хоронити внуків, які воюють за свою державу з росіянами. В страшному сні все це не могло привидітися у далекому щасливому травні 1945 року! Особливим він буде тому, що Україна на 24 році своєї незалежності накінець-то визнала ОУН-УПА воюючою стороною у тій страшній війні. Не фашистами були юні хлопці і зрілі чоловіки, які взяли до рук зброю і стали захищати свою землю від німецьких і радянських окупантів! Вони були воїнами і захисниками!
А ще особливим він буде тому, що, напевно, це остання кругла дата, коли на Меморіали до могил загиблих побратимів прийдуть ветерани, які здобували цю перемогу. Адже справжнім солдатам тієї війни сьогодні щонайменше 88 років.
У Турійську пом’янути своїх на День Перемоги прийдуть солдат радянської армії Ілля Федорович Ільчевський та політв’язень Петро Якимович Сохацький.
По-різному склалася доля цих чоловіків – майже однолітків. Іллі Федоровичу – 94-й рік, Петрові Якимовичу – 89-й. Свою молодість прожили у непростий час. Прожили гідно, не стріляючи у спини, чесно працюючи, поважаючи батьків і люблячи дітей.
Ілля Федорович Ільчевський зустрів червень 1941 року у своєму рідному селі Городноє Столинського району Брестської області. Відступаючи під першими ударами німців, радянська армія забирала із собою усіх чоловіків, які могли тримати зброю. Так потрапив до війська 20-річний Ілля. Він бачив, як навколо рвалися бомби, помирали друзі і просто знайомі, такі ж самі молоді хлопці… Без їжі та води спекотним літом війська під натиском ворога відступали все далі від кордону… Потрапляли у котли. Вибір був невеликий – смерть або полон. Ілля Федорович потрапив у полон. Що тоді пережив, нікому не розказує і понині. Тільки головою хитає і гірко усміхається.
– Дуже важко йому там було, – каже донька Надія Іллівна Голдак. – Серед інших плєнних попав до Німеччини на воєнний завод, де виробляли кораблі. Недоїдав і недосипав. Потім вдалося втекти.
Після війни Ілля Федорович з дружиною переїжджає у Турійський район. Тут народжується їхній перший син. Був їздовим у судді (по-нашому – водієм). Їздив по району. Нерідко дорогу перепиняли українські повстанці. Але ні Іллю Федоровича, ні суддю, росіянина Чудакова, вони не чіпали.
Виростив з дружиною четверо дітей. Має семеро внуків, із них двоє хлопців можуть у будь-який час мобілізувати. Тож дід дуже переживає, що внуки потраплять на війну, і їм доведеться пережити те, що і йому у далеких 40-х роках минулого століття.
Петрові Якимовичу Сохацькому у 1941-му було 15 років. Він пригадує, що вже у неділю вдень, 22 червня, у Маковичах, де він жив, були перші радянські солдати, які тікали від німця. Страшно було. А жити треба. Копав торф, переховувався, аби не забрали на роботу до Німеччини. І проходив вишкіл в Українській повстанській армії. Тоді навколишні ліси буквально кишіли вояками УПА.
– Нас обучали у Свинарському лісі. Стройова підготовка, воєнна. У Мачулках була сотня, а в Радомлі був курінь УПА-Захід. Захищали простих людей. Адже тут було кілька великих панських ферм. Тримали худобу, свиней. Совєти прийшли, заставили там працювати, потім німець – те саме: на фермі працюй. А харчі у людей брали. Коли ж повстанча армія стала, то німець до фільварків доїхати не зміг. Повстанці все людям роздали. Сказали, як треба буде, то візьмемо. Тому люди їх і підтримували.
На питання, з ким воювали повстанці, Петро Якимович відповідає, не задумуючись – з німцями. У Купичеві похоронені 17 осіб, які прийняли нерівний бій з окупантами 20 липня 1943 року. Серед них його вчитель і ще декілька знайомих хлопців.
– З партизанами тоже були бої, – каже дідусь. – Вони ж грабили людей, забирали одяг, їжу. А з радянською армією не воювали, солдатам у спини не стріляли. Як прийшов фронт, то повстанці на південь пішли. Осталися тільки криївки організації українських націоналістів. Вони вели бої з військами НКВС. Мій сусід Хома з Озерян був районним провідником. Його забили у 1953 році.
Сам же Петро Якимович потрапив до сталінських таборів у 1948 році. Його засудили до 25 років! Добував золото на Колимі для радянської влади. Й донині зберігає вишиту сорочку, яку передала мама синові на чужину і яка підтримувала у важку годину. У 1956 році після смерті «вождя» Петра Сохацького відпустили. Довідку про реабілітацію він отримав лише у 1992 році.
70 років минуло, відколи закінчилася Друга світова. Український рахунок – 14 мільйонів вбитих на фронтах, у німецьких і радянських концтаборах, на окупованій території. Це найбільші втрати, і вони не порівнювані з втратами інших країн і народів. І ми маємо пам’ятати та молитися за душі усіх убієнних у тій війні, а не лише за тих, хто воював під червоним прапором. Лише тоді знайдемо примирення з історією і собою.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
ганна
Шановна пан1 Наталко! Ви чомусь вир1шили. що Рос1я воюе з Укра1ною. Я не знаю ск1льки вам рок1в, шановна, не знаю вашо1 осв1ти. але думаю. що ви не неграмотна т1тка з далекого в1д головно1 дороги села. Ви що не можете зрозум1ти що Рос1я не може роками воювати з Укра1ною, бо якщо б Рос1я воювала з Укра1ною, то 1й для цього рок1в не треба а просто одну добу 1 вона буде б1ля польського кордону. Якщо ви пишете, то б1дь-ласка. не треба на вважати бидлом, котре н1чого н1коли не читае 1 не розум1е. а ви одна все знаете 1 можете нас повчати. А з такими як ви мабуть н1коли не буде примирення з 1стор1ею, котру ви сам1 придумали, не вивчивши першоджерело.