Упродовж багатьох років Марія Сорочук, яку життя кидало по світах, шукала рід свій у Німеччині, Швейцарії, а найбільше в Польщі, думаючи, що саме звідти вона родом. Так і померла у чужій Австралії, не знайшовши нікого. Проте після її смерті пошуки продовжила дочка Христина. Можна тільки уявити, наскільки зворушливим потрясінням стала для неї новина про те, що рід Сорочуків, а отже, і її живе в Самарах Ратнівського району!   

 

Тетяна Трофімук з Кортеліс та Любов Баранчук і Ганна Мосюк із Самарів ще з дитинства знали, що у них була тітка Марія, яка загинула молодою в роки війни. Принаймні так усі вважали, і впродовж десятиліть молилися за упокій її душі.  

– Народилася Марія у Самарах, на хуторі, що майже впритул прилягає до Білорусі, а неподалік – кордони Польщі, – розказують ратнівчанки. –  Тоді, у роки війни, вона була малолітня безграмотна дівчина, не знала ні про які кордони. Коли масово почали вивозити молодих людей до Німеччини, хотіли забрати одну зі старших сестричок Марії. Але вона мала дитину на руках, і батьки, рятуючи одну дочку, віддали німцям іншу, Марію, сподіваючись, що її, малу, не візьмуть. Взяли… Потім до нашої рідні стали надходити чутки: одні казали, що Марія вискочила з поїзда і загинула, інші – що дівчинку розстріляли німці. Після таких звісток усі почали молитися за упокій її душі. Якою ж несподіванкою рік тому стала звістка про те, що нас розшукують родичі з… Австралії. Виявилося, що це дочка тієї Марії – Христина, наша двоюрідна сестра.

Почалося листування між Україною та Австралією. У своїх листах до ратнівської рідні Христина написала про те, як спочатку її мати, а потім і вона шукали рідню. Чомусь Марія абсолютно не запам’ятала назву свого рідного села і була впевнена, що вона полячка. Тож свої корені шукала у Польщі, потім у Німеччині, Швейцарії. Дочка після її смерті просунулася далі і розширила територію пошуків на Україну і Росію. І лише через 10 років її старання увінчалися успіхом. 

У листі до своїх двоюрідних сестер Христина розповіла про життя мами: «Моя дорога мама жила у Німеччині, потім у Швейцарії, де й вийшла заміж. Народила чотирьох дітей. А у 1950 році сіла разом із сім’єю на корабель і приїхала в Австралію. Коли підзаробили трохи грошей і мали можливість знайти кращу роботу, переїхали у Мельбурн, містечко Гленрой. Тут вони купили клаптик землі і почали будували свій власний будинок. Життя було жорстоким до моєї мами. З чоловіком стався нещасний випадок, і він помер, а мама, якій було лише тридцять років, залишилася з маленькими дітками у недобудованому будинку. Через декілька років вона вдруге вийшла заміж, і у 1969 році народилася я. Знову життя було жорстоким до мами. Тато захворів на рак і помер, мені тоді було трохи більше двох років. Третій мамин чоловік також помер від раку… Моя мама була дуже мужньою жінкою. Вона робила все для своїх дітей. Старший брат, який був мені за батька, також помер від серцевого нападу, після чого мама занедужала і померла. Пішли з життя ще один її син і дочка. Доля моєї мами наповнена трагічними подіями…»

– Як Марії вдалося вижити під час війни, Христина не писала, – розказують мені її племінниці. – І біда у тому, що жінка може розмовляти трохи польською і майже не розуміє українську та російську. Тож ми спілкуємося тільки через листування з перекладом.  Знаємо, що Христині вже 45 років. У неї з чоловіком єдина донька Емілія, якій 18.  А ще Христина дуже просить підтримувати з нею зв’язок і розповідати їй все-все про родину, село, Україну… Вона сподівається, що колись їй таки вдасться  приїхати на мамину рідну землю…