Уже два місяці він – не на полі бою, та у вухах досі гудуть снаряди, рвуться гранати, міни й «співає» кулемет. Мирний сон не раз перериває страшне жахіття, повертає у пекло, з якого дивом вирвався живим. Прокидається, хапається за серце… «Ху, наснилось…» Одягається і поспішає до волонтерського центру. Знає, там потрібна його допомога, як ще вчора вона була вкрай необхідна йому самому. Бо він приїхав на схід воювати у… шортах і тільняшці, таке «серйозне» на той час було забезпечення.

– Якби не волонтери, ми б пропали, – каже Віталій. – Нам видали стару форму, що лишилася від строковиків. Була геть затерта, непотріб. То більшість бійців ходила у своїх шортах. А от берці дали добротні. Потім волонтери нам привезли хороший одяг, броники, каски.

Віталій йшов на війну з Луцька (після армії приїхав на Волинь влаштовуватися на роботу). Потрапив у 95-ту бригаду (житомирські десантники). До нього відразу пристало прізвисько «Моряк», бо ж раніше служив на флоті на корветі «Луцьк». І тепер у колі друзів Віталія інакше не називають.

Першим містом, яке звільняли від ворога, був Ізюм. Потім Краматорськ, Лисичанськ, Слов’янськ… Юнак брав участь і в боях під Савур-Могилою, де отримав своє перше поранення – осколки посікли ногу. Рани лікували у Харківському та Київському госпіталях. Та довго Віталій не відлежувався: щойно зміцнів – знову подався на фронт. Він воював, а мама була впевнена, що син – у військовій частині в Житомирі. Навіть тоді, коли потрапив у Донецький аеропорт, не зізнався, що у самому пеклі. Вибирав для дзвінка додому хвилини затишшя і спокійним голосом розповідав «байки» про те, що в них усе спокійно, поки на схід не відправляють. А в руках міцно затискав автомат – удару можна було чекати кожної секунди.

– У Донецький аеропорт я попав у жовтні, – розповідає юний кіборг. – Стояв ще з трьома хлопцями на посту «Ромео» у новому терміналі. Над нами і під нами були сепаратисти… Щоб ніхто не заморювався, мінялися що дві години: двоє сплять, двоє відстрілюються. Такий був відпочинок, інакше ніяк. Вдарить десь близько міна, здригнешся – і далі спиш…

Про бій, коли отримав контузію, згадує тремтячим голосом:

– Тоді було не до сну – двоє відстрілювалися, двоє перезаряджали. Раптом десь біля нас розірвалася міна. Але нікого не поранило, бій продовжувався. І тут бачу – летить граната. Я дивився, як вона іскрить, наче в кіно при уповільненому перегляді, і кричав, щоб хлопці відскочили. На жаль, двоє не встигли. Одному посікло щоку та шию, іншому відірвало дві кисті і скалічило щелепу. А мене контузило. Підняв голову – нічого не чую. Швидко підбігли наші медики, забрали. З важкими пораненнями бійців одразу вивезли з аеропорту, а ми з легшими чекали до ранку.

Так Віталій опинився у Красноармійській лікарні, пізніше – у Дніпропетровську в госпіталі. Коли стало трохи легше, попросився, аби його перевели до Луцька. Але й тоді умудрявся тихцем від керівництва… їздити у зону АТО, в гарячі точки.

– А якби тоді забило? – запитую.

– Ну, так і було б. Але ж пронесло!

По той бік барикад, в «ополченні», у Віталія залишилося багато друзів – з ким разом вчилися, з ким служили. Не обірвав з ними зв’язок. Навіть коли стояв на передовій, не раз їм дзвонив чи вони йому.

– Розмова у нас була коротка: «Живий?» «Живий…» «І я живий». Помовчимо – і знову беремо до рук автомати, йдемо один проти одного.

А коли бойовики вибили наших кіборгів з летовища і частину бійців взяли в полон, Віталій попросив знайомих «сепарів» дати йому поговорити з терористом «Гіві» (відомий тортурами над полоненими). І вони покликали ватажка до телефону! Зрозуміло, жодних  обіцянок чи гарантій бойовик не дав, але «бандерівця» таки вислухав.

Запитую у «Моряка», чому він тут, а друзі – там? 

– Молодь на Донбасі «помішана» на Расєї, на ідеї, що будуть мати свою державу і самі в ній керуватимуть, без «бандерівців». Я їх не розумію. Хіба їм в Україні погано жилося? А вони не розуміють мене. Тому ми про політику не говоримо.

Наприкінці березня Віталія демобілізували. Він виключений з військового обліку й назад на війну повертатися не планує. Каже, за цей рік дуже переосмислив своє життя – покинув курити, алкоголю не вживає. А ще на фронті почав грати на гітарі й писати пісні. Ролики навіть викладає у YouTube. Він дуже життєрадісний юнак. Весела вдача, каже, допомагає йому адаптуватися до миру.

Хлопець просить не називати свого прізвища – у Луганську залишився брат. Він не підтримує окупантів, але життєва ситуація так склалася, що виїхати з міста не може. Віталій не хоче йому нашкодити.