Про родину Боярчуків із селища Головне Любомльського району стало відомо після публікації у «Фейсбуці» волонтера Катерини Кухаренко. Історія – звичайна для наших днів. 31-річний Арсен Боярчук не став ховатися за чужими спинами від мобілізації. І у серпні минулого року пішов до лав Збройних сил. Вдома залишилися мама, дружина і двоє маленьких синів – п’ятирічний Денис та півторарічний Назарій. 26 жовтня відбув з Яворівського полігона у складі четвертого механізованого батальйону 24-ї окремої Залізної механізованої бригади імені Данила Галицького у зону АТО. 29 жовтня разом з побратимами вийшов на завдання біля Кримського Луганської області, де потрапив під обстріл. 

Арсен отримав дуже важкі травми. Його сім’я два тижні не знала, де він і що з ним. 

– У нас з ним була домовленість, що коли абонент поза зоною, я не маю хвилюватися: значить, Арсен не може говорити, – розповіла дружина Тетяна. – Потім передзвонить. Але коли тиждень не виходив на зв’язок – почала переживати, шукати. Ніхто нічого не говорив, військові мовчали. Була людина – і немає. Лише через тиждень нашому селищному голові зателефонували волонтери і повідомили, що Арсен у Львівському госпіталі. Чому не повідомили раніше, адже при ньому були документи? Одразу ж поїхала до чоловіка. 

Травми в Арсена були дійсно дуже важкі. Про це свідчить діагноз:   множинне сліпе осколкове поранення верхньої ділянки тім’яної частини головного мозку, втрата ока, поранення тулуба. Якщо простіше, то молодий чоловік втратив зір на правому оці. Лівим бачить тільки на 60%, паралізована права рука. На тім’яній ділянці голови вставлена пластина. Майже чотири місяці дружина Таня буквально жила з чоловіком у госпіталі. У цей час з маленькими дітьми сиділа мама Арсена. 

У результаті важких травм Арсен Боярчук став інвалідом першої групи. Проте статусу учасника бойових дій досі не має. 

– З частини посилали документи на отримання статусу, поки ми валялися по госпіталях. Про Арсена ніхто не подумав. Потім мені самій довелося їздити і все робити, – тихим голосом скромно розповідає дружина бійця. 

Ситуація насправді обурлива. Скільки про це уже написано! А з військових  –  що з гуся вода. У частинах документи виробляють вкрай повільно і неякісно. 

– Складається таке враження, що для держави такі люди – відпрацьований матеріал, – обурюється волонтерка Катерина Кухаренко. – Отримав поранення у жовтні, і досі не має статусу учасника бойових дій, а значить, і пільг, можливості для подальшого лікування та реабілітацію. Чому так? І що прикро, ці люди від держави вже й не чекають допомоги. Молоді пацани з пустими очима, кривою посмішкою і непоправно зрушеною психікою... Як жити їм? Хто ж, як не чиновники на зарплаті, повинні подбати про непрацездатних скалічених  чоловіків? Хто повинен збирати ці документи – хвора мати та жінка з малолітніми дітьми? А де держава, церква, громада?

Сьогодні саме пані Катерина опікується тим, аби відправити Арсена на реабілітацію. Лікарі дають надію, що чоловік зможе відновити рухливість правої руки. Адже як без неї прожити у селі? Є гектар поля, на якому треба працювати, до війни були плани добудувати ванну кімнату – «зручності» у будинку Боярчуків надворі. Держава ж потрібною реабілітацією не забезпечує. Вона дорога.