Три дні оголошеного трауру і заплакані люди навколішки вздовж дороги – так зустрічала Івана рідна земля. Куля снайпера пробила його каску під час так званого «перемир’я» в бою під селом Широкіне. Друзі та рідні молились про одужання, але дива не сталося…

Яблуневий цвіт засипає двір, де виріс Іван: простора гостинна хата, криничка біля дверей, літня кухня зі справжньою пічкою, все рідне і миле серцю. Тут він ріс, тут його мама, проста жінка з ясними блакитними очима, такими ж, як у Вані, вчила його любити свій край. А тепер сотні заплаканих людей з відчаєм запитують у неба: як же так, як же можна було забрати у нас Ваню? 

Похоронна процесія розтягнулась по сільській дорозі, школярки кидають квіти під ноги, жінки витирають очі крайчиками чорних хусток, кадети в парадній формі карбують кроки. І цю жахливу тишу порушує лише шурхіт гравію під ногами велелюдного натовпу. Провести Івана в останню путь прийшли односельчани та мешканці сусідніх сіл, приїхали друзі та знайомі з Каменя-Каширського, Ратного, Луцька, Києва, Харкова. Прибув і колишній командир «Донбасу» Семен Семенченко. 

Місцевий священик закінчив панахиду надзвичайно зворушливою проповіддю. Його голос раз по раз зривався від сліз. Він говорив про силу любові батьків, які виховали такого мужнього Героя України, про Івана – загального улюбленця, веселого, розумного та здібного хлопця. Важко було бачити, як кремезні хлопці у військовій формі витирають сльози і прощаються з побратимом: «Ну, як же так, братішка? Тримайся там…» Неможливо дивитися на згорблені постаті батьків та сестри, які навіки прощалися зі своєю дитиною. У серпні Вані мало виповнитися лише 28 років. 

Сотник з відзнакою закінчив національну юридичну академію у Харкові, працював у державній виконавчій службі, грав у страйкбол, займався штурмовим альпінізмом і міг спокійно відсидітись в тилу. Та все ж пішов добровольцем у батальйон «Донбас», незважаючи на сльози матері та прохання батька: «Хтось же повинен захищати Україну! То чому не я?» – запитував «Чекіст».

Великої популярності набрав один з останніх його постів, розміщених у мережі «Фейсбук». Його уже назвали «Заповітом патріота», у якому він правдиво та реалістично описує свої роздуми про цю війну: «Война – это кровь, смерть, оторванные руки, ноги, головы. Война – это искалеченные судьбы. Война – это сожженные города. До тех пор, пока в вашей голове война будет чем-то красивым и героическим, вы к войне не готовы. Война – это запах гноя, гари, мочи и пота, а не пафосные монологи и красивые поступки… Не надо скулить на тему «а вот Порох», «а вот Путин»… Оставьте в покое. Да. Проблем много. Но они от тебя зависят? Нет. Ты можешь их решить? Нет. Вот и не бибикай. Хочешь свалить – беги. Только прошу – беги молча. Хочешь остаться? Добро пожаловать в АД. Зато будешь победителем. Не факт, что быть победителем в этой войне тебе понравится. Впрочем, после войны у тебя будет СТОЛЬКО работы, что будет не до этого». Це слова людини, яка не з розповідей знає, що таке війна. 

Найбільше ж вражало те, як про Івана відгукувались люди: вчителі, старші й молоді, його друзі та родина. В один голос розповідали про нього цікаві історії, його пам’ятали веселим, радісним, щасливим, непосидючим, головне – він був дуже світлою людиною. В його очах було стільки світла та любові до життя, що просто не віриться, що «Чекіста» більше немає з нами. 

– Я хоронив не просто свого друга, я хоронив брата, частинку себе, – сказав Володимир (спецназ України). – Стримати емоції біля труни з «Чекістом» було нереально, просто неможливо. Слів можна написати тисячі, але вони ніколи не передадуть всієї напруги та емоцій. Це було дуже важко... 

– Ми попрощалися з нашим безстрашним захисником... – каже Марія, дружина побратима Сотника. – Для нас Іван був більше, ніж другом, він був побратимом кожному. Він – людина, чиє життя було варте сотень тисяч життів ворога. Запам’ятайте Ваню сонячним, усміхненим, завжди веселим та впевненим. Запам’ятайте його собою, справжнім. Ми будемо жити за тебе. Ми будемо мстити за тебе. 

Пам’ятаю, як кілька місяців тому Іван запрошував мене повправлятися у штурмовому альпінізмі, обіцяв показати якісь нові «штучки». Я відмовлялась, обіцяючи, що наступного разу прийду обов’язково. А він сказав, що наступного разу може не бути. Він вже тоді знав більше за нас… 

Іване Сотнику, нам усім буде тебе не вистачати! Вічна тобі пам’ять, друже. Для нас усіх ти Герой України!