Василь Мороз привітно зустрів нас біля сусідських воріт. Бо зять, який збудував на його обійсті хату, не поділяє тестевого захоплення. Односельчани здавна звикли до дідового дивацтва. Не одного пригощав собачатиною, хоча мало хто нею смакував – переважно чоловіки за чаркою, бо жінки гидують. Не пробувала дідового «делікатесу» його дружина, яка померла вісім років тому. І хатні теж не їдять собачатини. У селі, сміючись, переказують випадок, як одного разу дід Василь таки нагодував сусідів незвичною їжею. На вечорниці зібралося з десяток чоловіків. До пляшки приніс каструлю м’яса. Тільки коли спорожніло, хлопці дізналися, що смакували… собачатиною. 

Дід Василь неохоче пояснює, чому їсть собак. «Бо м’єсо добре», – віджартовується. Та за кілька хвилин таки зізнається: «Слабував… Холєра його знає чим, майбуть, туберкульозом. Багато курив, та ще й випити любив. А коли людина слаба, то ладна їсти гет усе». Тож тепер дід переконаний, що саме собаче м’ясо і жир продовжили йому віку. І запевняє, що ніяких проблем з легенями не має. Це підтверджує й рентгенівський знімок, який робив кілька років тому – тоді впав з воза і поламав ребра. 

– Уже давно їм собак, – розповідає Василь Іванович. – Може, й 50 літ назад почав, мені 77, – до речі, виглядає молодшим за свої роки. – Хто мені підказав за собак, тих нема на світі. І старі, і малі пси їм, всякі. Зараз люди до мене йдуть по м’єсо і жир. Чоловік з Луцька разів з десять приїжджів. Їдять не тілько од туберкульозу. Їдного виписали з больниці, а жинці кажуть: вже не перезимує. Він до мене прийшов: «Буду їсти те, що й ви». І ше дванадцять год прожив! – запевняє Василь Іванович. 

– Де собак берете, у селі ж немає бродячих?

– Мені люди зносять: «Забирай, я все їдно дам йому порошка і закопаю». Часом просять: «Забери пса… Виє ночами, спасу нема». То йду, виручаю… 

– А свого можете з’їсти? – натякаю, що собака – то найвірніший друг.

– А чом нє? Свиню чи курку годують і їдять, то чого псів не можна? Була в мене одна собачка, яка їжаків ловила (я їх тоже їв), преданна така, то свею смертю вмерла.

Про дивного діда з Головна начулися аж у столиці. Тож кілька років тому його запросили на телешоу, за яке Василю Івановичу навіть сімсот гривень заплатили. Гості студії чудувалися з такого незвичайного захоплення, і один з них перепитав: може, чоловік у в’язниці сидів? 

– А я чуть не сказав: «Той, шо сидів, зара світом командує». На Януковича... – сміється. – Добре, що не бовкнув, а то взяли б за їдне місце. Всі не понімають, за народну медицину забули. Колись жиром борсуків, їжаків лічилися.

За свої літа Василь Іванович поїздив по світу. У рідному селищі трудився у колгоспі, на овочесушильному заводі. А замолоду, пригадує, працював на Алтаї, де будував будинки та корівники. Можливо, про таке незвичайне лікування дід почув у тому далекому краї?