Липень 1943 року... У Вигнанку прибула рота німців. Вони розійшлися по дворах, відкривали хліви, виганяли молодняк худоби, дійних корів, а потім несподівано заметушилися. Офіцер, відібравши взвод солдатів, послав їх бігом на хутір села Чорноплеси, де переховувалися в клуні Крушинців юнаки, які не хотіли їхати на роботу у Німеччину.  Дмитро Здрок саме вийшов на подвір’я і, побачивши німців, що наближаються, голосно крикнув: «Хлопці, тікайте! Фріци!» А сам побіг у бік заплави річки Вижівка, переплив її і сховався в лозах. Степан Чижевич, вистрибнувши  з клуні, кинувся в бік ближнього жита, та автоматична черга скосила небораку на півдорозі. Оточивши клуню, фашисти почали стріляти по солом’яній стрісі – хата і клуня спалахнули, наче смолоскипи. Тих, хто вистрибував із палаючої клуні, фашисти хапали, зв’язували руки. Гамселячи прикладами і лаючись німецькою й українською (у формі загарбників були, на жаль, й українці) наших хлопців повели вперед. Попереду колони йшло з десяток фашистів, за ними гнали 40 голів худоби, за нею – 10 чоловік в’язнів, позаду – решта солдатів.

За Почапівським кладовищем, причаївшись за деревами, якийсь невідомий вистрелив тричі з рушниці в бік колони. У відповідь німці застрочили з автоматів. А тоді, розлючені, направили зброю на нещасних жертв. Невинна кров полилася рікою і перетворила дорожній пісок на червоне місиво. 

Хто ж винен у трагедії? Як випливає зі спогадів очевидців, господарів, де переховувалися хлопці – видав один мешканець села із заможних дядьків, який ненавидів совєтів з їх колгоспами-комунами. Навіть радів фашистському «визволенню». Та Бог йому суддя.