Під час війни мама Марії потрапила в Австрію на каторжні роботи. На той час була вагітною від свого чоловіка, який згодом загинув на фронті. Жінка працювала на пивоварному заводі у Відні. Коли під час роботи у неї почалися перейми, «швидку» викликав директор заводу. Він був добрим чоловіком, заплатив за лікарів і потім навіть допомагав жінці з немовлям. Адже австрійські лікарі поставили страшний діагноз – туберкульоз горла, але згодом успішно прооперували. 

– Коли мені виповнився рік, я почала сильно худнути, – розповідає Марія Павлівна. – І знову допомогли австрійські лікарі, які виявили ще страшнішу хворобу – лейкемію. Потрібне було термінове переливання крові. Донором для мене став знову ж таки директор пивоварного заводу. Він піклувався про мене, як рідний батько… 

Після війни дівчина з матір’ю повернулися додому. А от навчатися Марія поїхала в Ростов-на-Дону, де й вийшла заміж. Разом з чоловіком працювали вчителями. Але неспокійні та той час місця, де були часті грабежі і вбивства, змусили Марію повернутися на рідну Волинь до своєї мами. Та й з чоловіком життя не склалося, дітей не мали. 

Викладала в Ковельському профтехучилищі №7, ходила на різні курси, вивчала іноземні мови, їздила позаштатним екскурсоводом по колишньому Союзу, отримала другий диплом – психолога-практика. І навіть вийшовши на пенсію – працювала.

– Я б нізащо не всиділа вдома, – сміється Марія, – для мене, одинокої людини, другим домом стала Ковельська рада ветеранів війни і праці, я – її секретар. А також 10 років куратор мистецького факультету Університету третього віку. Пишу вірші, пісні, ставлю вистави. Хіба ж коли думала, що на схилі літ зустріну своє щастя?

П’ять років тому подруга, яка живе у Броварах на Київщині, запросила Марію провести ювілейний вечір. На велику гостину з’їхалися поети, представники міської влади. Серед них був і артист балету Юрій Топілін. 

– Він запросив мене на танець, познайомились, поговорили і…більше нічого, – згадує Марія Павлівна. – Ми роз’їхалися: я у Ковель, він у Київ. Хоч і сподобався мені, але мріяти про якісь стосунки було безглуздям. Проте минув час – і бачу дзвінок на мобільному. Юра Топілін?! 

Цілий рік спілкувалися лише по телефону. А потім подруга з Броварів знову запросила у гості. Обіцяла, що Марію зустріне її чоловік. Але, визирнувши у вікно потяга, Марія Павлівна не побачила його на пероні. Засмучена спускалася східцями вагона, провідник подав їй руку – і раптом з натовпу гукнув знайомий голос: «Не чіпайте цю жінку! Я її винесу на руках!» З величезним букетом троянд Юрій зайшов у тамбур. А через кілька днів кавалер запросив Марію до себе у гості. 

– Не передати словами, яка це була зустріч! – схвильовано розповідає жінка. – Романтика кохання оволоділа нами, хоча мені тоді минуло 65, а Юрі – 60. 

З того часу закохані часто їздили в гості один до одного. Гуляли в парку, ходили в музеї. А влітку три роки тому Юрій Топілін запропонував Марії Батраченко руку і серце. У кімнаті, де скрізь стояли вази з трояндами, галантний кавалер, ставши на коліна, подарував нареченій обручку і читав вірші про кохання. Обоє забули, скільки їм літ, що сивина посріблила голови. І вже не уявляли свого життя один без одного. Зареєстрували свій шлюб, обвінчалися і залишились жити у Ковелі. Лише згодом дружина дізналася, що її чоловік – не просто артист балету, а заслужений артист України, в минулому головний балетмейстер ансамблю пісні і танцю Західного прикордонного округу.

Пан Юрій з дружиною люблять подорожувати. Заїжджали у Відень. Марія Павлівна дуже хотіла вклонитися тому директору заводу, який не раз рятував їй життя. На жаль, він уже давно помер. А ще були у східних країнах: Греція, Ізраїль, Єгипет, купалися в Мертвому та Егейському морях, річці Йордан. Враження – незабутні, а ще й коли поруч кохана людина.

– Не бійтеся любити в будь-якому віці, – сказала наостанок Марія Павлівна. – Не зачиняйте перед коханням двері свого серця...