І став господарем на все село

 

 

Петра Володимировича ми зустріли на вулиці. Чекав на дружину Людмилу, яка от-от мала підійти. Говорить російською, мову щедро пересипає жартами, видно, що чоловік компанійський і веселий. Народився і жив у Донецьку, працював на шахті, потім став підробляти – скуповував на Волині у сезон картоплю. 

– КамАЗом ездил, ездил и доездился, – жартує, відповідаючи на моє запитання, як же він тут опинився. Мовляв, запримітив вельми гарну молодичку, яка бульбу прийшла здавати.

– Смотрю – идет… Лань! – і чоловік відразу, щоб я не сумнівалася, описав у повітрі фігуру. 

Якраз і Людмила нагодилася. Засоромилася, навіть почервоніла: «Пєтю, ну перестань!» Вона і справді неймовірно приваблива жінка. Не треба й дивуватися тому, що Петро, абсолютно міський житель, «доєзділся» і пустив корені в селі. В обох на той час були невдалі шлюби за спиною. Людмила ще й виховувала трьох синів-соколиків. Каже, що бідувала тоді одна з дітьми, в ті важкі 90-і: 

– От він і пошкодував мене, певно… 

Петро Володимирович починає віднікуватися. Мовляв, та не шкодував, ті почуття по-іншому називаються… Людмила сміється:

– Пєтю, ти вже стільки років живеш тут, а українською не говориш. І про  такого ще писати? От сепаратист!

– Як це я не говорю? Ще й як говорю! – сперечається вже українською чоловік.

Цікавлюся, чи не вплинула ситуація на Донбасі на їхні родинні зв’язки. Чую – ні,   аніскільки. Спілкуються, як і раніше. Петро Володимирович каже, що там, у Донецьку, залишилися двоє його дорослих дітей від першого шлюбу, мама, племінник. І вже не раз пропонував матері, щоб перебиралася сюди, в Білашів, – не хоче. Не впевнена, чи витримає таку довгу дорогу. Та й не може покинути рідну землю, де могили її чоловіка, другого сина. Співбесідник розказує, що про ці «деенери-еленери» вони, гірники, вже давно чули. Мовляв, у 1989-1991 роках, коли піднімалися шахтарські страйки, донецькі ватажки накручували народ істериками «Да здравствует народная республика!»

– У мене сина мобілізували в АТО, рік там відбув, – підхоплює розмову Людмила Іванівна. – Біля Донецька стояв. Діма дзвонив, ділився враженнями. Казав, що у нас на Волині – просто рай у порівнянні із селами на сході, і що «недаремно наш батько звідти втік». Або навесні телефонує: «Що там, матусю, які квіти біля хати розцвіли?» Розказую йому про тюльпани, конвалії. А він: «Я тут на блокпості теж знайшов один кущик конвалії. Зовсім не такий запах, як у нас». А що вже Пєтіна мама хвилювалася, поки син служив: «Как там Димка, что там у Димки?» Так що ми, слава Богу, спілкуємося дуже тісно.

Що змінилося для Петра Володимировича із початком війни на сході, так це прізвисько. Його жартома, очевидно, аби лише підколоти, стали називати ще й «сепаратистом». От цього Петро Володимирович без емоцій і справді слухати не може: 

– Ну какой я сепаратист?! Да я, сколько себя помню, за Тягнибока голосовал! – здивовано вигукує. – Он всегда одну линию держит, а я терпеть не могу тех, кто постоянно перекрашивается. Был коммунистом, стал социалистом – и бегают, как, извините за выражение, мандавошки! 

Незважаючи на російськомовність, Петро Донецький, без жартів, є  набагато більшим українським патріотом, аніж деякі місцеві жителі. 

– Пєтя – він наш, український. То навіть мови нема, – хвалить свого чоловіка Людмила Іванівна. – У вишиванках любить ходити, пісні українські знає. І хоч на поверхах більшу частину життя прожив, у селі не цурається ніякої роботи. Як господар утер носа всім тут. У нас же он сім корів, телички, двоє коней. От єдине, що трактора нема – оце ганьба! Але якось виживаємо, хату збудували, стараємося. До моїх трьох ще четверо дітей з ним нажили. У нас вони хороші, за таких не соромно: старшому 25, найменшій Розалії п’ять. І ми вже багато всього пережили разом. Кілька років тому Пєтя вмирав – у нього була аневризма судин головного мозку. Просто чудом з того світу повернувся. Я вимолила його у Бога. І звичайно, якби не добрі люди, які скидалися грошима... На лікування пішло десь сто тисяч гривень. Я не знаю, чи знайшла б таку суму, навіть якби розпродала всю господарку… Безмежно усім вдячна!