Попри вік, пам’ять колишньої упівської розвідниці зберігає яскраві  картини минулого, навіть назви сіл різних районів пані Ніна Андріївна пам’ятає, де сімдесят років тому ходили її ноги поліськими мочарами й болотами. Дівчина з рожищенського села Рудка Козинська, чимало мешканців якого стали до лав УПА та були задіяні в українському підпіллі, не могла залишитися осторонь цієї боротьби. Була розвідницею у загоні «Рубащенка» (Степана Коваля).

– З 15 дівчат, яких відправили на вишкіл у Кукуріки, що на Ковельщині, нас шістьох відібрали у розвідку. Вишкіл був дуже тяжкий. Але я добре вміла плавати, лазити по деревах, на коні їздила, тобто фізично була підготовлена до цієї роботи. «Рубащенко» забрав мене до себе. Розвідниці мусили вміти навіть добре танцювати! Якось у Луцьку зі мною придибенція трапилася. З подругою виконували там завдання і познайомилися з німецькими офіцерами. Ті запросили нас на танці в клуб. Танцюю я з фріцом, він щось мені белькоче, а я йому кажу українською: «Ех ти, швабе! Попався б ти мені в мочарах...» А той українською відповідає: «Подруго, будьте обережніші. Язик до біди доведе». Це наші хлопці були, виявляється! Вийшли на вулицю, питаю, що вони тут роблять. «Не завжди все треба знати», – сказав мій «німець». Ось такий урок отримала, – ледь посміхається «Грізна».

З теплотою згадує вона привітних поліщуків, яких зустрічала у своїй небезпечній дорозі, переходячи з терену в терен. Жодного разу не видали, не зрадили. Ділилися нехитрим селянським харчем, пригощали поліськими пирогами з картоплі й квасолі, молоко приносили. 

– Вибираєш хатину, де горить каганець, стукаєш тихо в шибку. Господар чи господиня виносить буханку хліба і шматочок сала. Скільки може вділити. І нічого не питає, бо знає кому. За один раз не більше як три буханки можна було випросити. Несу, лечу на крилах, бо хлопці голодні чекають у лісі. Поріжемо те сало по шматочку з хлібом, і вже розмова веселіша. Скільки тих хлопчиків бідних полягло у мочарах і лісових хащах… 

У повстанцях Ніні судилося пробути лише рік. Але вона бачила, як народжувалася Колківська народна республіка, не раз бувала там, отримуючи завдання від свого командира, хоча жодного разу їй не доводилося стріляти чи брати участь у боях. Після того, як німці розгромили у листопаді 1943-го Колки, задіявши проти українських повстанців навіть літаки, вона з побратимами потрапила у німецьку засідку. На залізничному переїзді кілька їхніх підвод зупинив патруль. Зав’язався бій... Ніну кинули у Луцьку тюрму, згодом відправили в концтабір Майданек. Мама була впевнена, що дочка загинула тоді на переїзді. Зібрала землю, просякнуту кров’ю на місці бою, похоронила її жменьку на кладовищі, хрест поставила. За сорок днів панахиду відслужили. А через кілька місяців донька постукала до хати. З Майданека пішки прийшла на Волинь. Утекти з табору смерті вдалося дивом.

За час її відсутності багато хто з хлопців загинув, дехто влився в інші підрозділи. Довелося шукати новий зв’язок з підпіллям. А 13 квітня 1944-го, вже після звільнення Волині Червоною армією, вона потрапила в руки НКВС.

– Так хотілося маму побачити. Прийшла додому, і хтось із сусідів видав. Сестра Соня вже була у них. Відразу в Київ відправили. Тримали в камері-одиночці. А як мучили... Гумову сорочку одягали, підвішували, що тільки не робили... Я худа була, сорочка та велика, то мені вдавалося викручуватися від ударів. Допитувалися, де зброя захована, документи, розташування криївок... Але й там були люди. Слідчий українець трапився, вчив мене брехати, прізвища вигадувати. Я собі вік на кілька років зменшила. Тоді нас могли розстрілювати без суду й вироку, наказ Сталіна такий діяв. Отримала свої 15 років каторги – й у грудні, на Миколая, вже на Півночі була. Там нас вантажили на пароплав, щоб доправити на Колиму. Попереду корабля криголам лід проламував. На вулиці – мінус 60, я в осінньому пальтечку, на ногах – старі німецькі чоботи. Якась жінка дала скатертину, то я її на голову накинула. І ось піднімаюся по дерев’яному трапу, внизу чорна вода в льодяному розломі зяє. Такий відчай огорнув, що захотілося в цю секунду померти. Думаю, зараз стрибну в крижану бездну – і всі мої муки закінчаться. Хочете – вірте, хочете ні, але саме в цей момент підняла голову до неба, а на мене Божа Матінка дивиться й промовляє: «Не роби цього». Я зупинилася, конвой заметушився. Ще сумніваюся, чи робити цей останній крок, а вона знову промовляє: «Не роби цього. Я тебе порятую...» І я пішла по трапу далі. Порятувала мене Божа Матінка... Вижила... 

З неволі Ніна Петрук визволилась у квітні 1955-го. Там, у Сибіру, зустріла свою долю: Євген Омельчук, у минулому військовий лікар дивізії СС «Галичина», теж звільнився з тюрми. Як каже пані Ніна, Женя був хірургом від Бога, вивчав медицину ще до війни у Празі, в Карловім університеті. І в таборі, де відбував покарання, теж займався медичною практикою, бо таких хірургів не те що у в’язниці, на волі треба було ще пошукати. У 1958 році Ніна Омельчук уперше після заслання приїхала на Волинь з маленьким сином.  Тут ще лишалася родина, яка не злякалася її прийняти. 

– Вночі прибігає із сусіднього Козина чоловік і розказує, що КДБ біля нашого колодязя копає, шукає зброю й документи. Каже, щоб тікала, бо можуть знову арештувати. Ми з братом і сестрою дійсно біля нашої криниці закопали зброю й деякі папери. Кадебісти почали копати, але не в тому місці. Нічого не знайшли. Дали знати нашим хлопцям, вони вночі викопали й вивезли все. Тоді ще наших по лісах було трохи. А я на потяг – і в Сибір, до чоловіка, – згадує «Грізна». 

У 1970-му вони таки повернулися на Волинь остаточно. Оселились у Луцьку. Та скільки ще довелося натерпітися! У восьмому класі старшого сина Юрка вигнали зі школи. Бо син начальника тюрми на уроці запускав паперові літачки й приземлив одного на лисині вчителя. А той подумав, що це Юра, і вдарив його. Хлопець підійшов до нього і каже: «Ще якийсь москаль буде мене по пиці бити?!» І ляснув учителя по обличчю. Який був скандал! Сина зі школи вигнали, Ніну – з роботи. Спробуй з її вовчим білетом місце знайти... Та світ не без добрих людей. Не повірите, секретар обкому партії Заїченко допоміг влаштуватися в іншу школу. Викладала трудове навчання, бо вміла добре шити, плести. «Чим я вам віддячу за це?» – запитала у нього. А він каже: «Поставиш за мене свічку в церкві, коли помру». І невдовзі таки помер – застрілився. Хоча казали, що це була інсценізація самогубства. 

– А я була бандерівкою, нею і вмру. Ми добре знали тоді, на що йдемо. Не були бандитами, злодіями. Просто любили свою Україну. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика мого енкаведисти втопили живим у криниці. Сестра Соня на каторзі у Воркуті молодість стратила, мама під Норильськом «провину» перед радянською владою спокутувала, а я – на Колимі. Все життя ми були чужаками навіть тут, в Україні. Думаєте, зараз дуже щось змінилось? Якось перед Днем Перемоги зібрали ветеранів у міськраді, мене туди запросили. Один з кадебістів, коли я розповідала про Колиму, про їхні «подвиги», не витримав і закричав: «Чего их выпустили? Всех надо было расстрелять!» Сусіди посилали під мої двері дітей дражнитися: «Бандера вонюча», – із сумом промовляє жінка. 

Два сини Ніни Андріївни в батька пішли: обоє медики. Без медицини себе не уявляли й хотіли вчитися в Україні. Вона сама їздила в Івано-Франківський медінститут до ректора просити, чоловік тоді  вже важко хворий був, бо хотілося, щоб діти тут навчалися. Ректор їй відповів: «На Колиму можу відправити. В Україні вам нічого робити». От її хлопчики й поїхали у Сибір. Добровільно. Там вивчились, одружилися. Так і живуть на чужині. Вже ціла медична династія Омельчуків працює, бо внуки теж лікарями стали. Справжній подарунок зробила нещодавно бабусі онука-красуня Оленка – приїхала із Сибіру до Львова навчатися на художника. Вчить українську й дуже задоволена, що переїхала. Сини також про Україну мріють, але їх тримають робота, сімейні обставини. Це молодим ще можна легко і просто все в житті змінити. Бідкається Ніна Андріївна, коли дивиться репортажі зі сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими «хлопчиками». Якби їй трохи менше літ та ноги не боліли – теж поїхала би на війну…