Волинянин Анатолій Гаврисюк із села Старий Загорів Локачинського району – людина незвичайна. На жаль, оту унікальність йому «подарувала» важка хвороба. Вона буквально висушила тіло чоловіка… Таких випадків українська медицина не знає. Ще більшою загадкою для лікарів є те, як Анатолію вдалося дожити до 47-річного віку, адже дитиною медики йому пророкували максимум літ сім.
Немовлям його дуже обморозили батьки
Про своє життя Анатолій Гаврисюк із села Старий Загорів Локачинського району не любить розповідати. Каже, народився цілком здоровим, а страждання розпочалися, коли мав місяців сім-вісім. Була зима, а батьки, не закутавши дитя як слід, подалися із сином у райцентр. Назад йшли з Локачів пішки (а це близько десяти кілометрів). Тоді надворі стояло до двадцяти градусів морозу, хлопчик дуже обмерз. Із того часу й почалися його поневіряння по лікарнях. Бо в організмі відбулися невідворотні зміни, тіло стало висихати й набувати нелюдських рис, м’язи атрофувались, обличчя спотворилося, руки-ноги скарлючилися й нині взагалі такі тонюсінькі, наче це кістки, лиш обтягнуті шкірою. При цьому в чоловіка світлий розум, хороша пам’ять і дуже добре серце.
– Скільки я себе пам’ятаю, Толік завжди був такий, – розповідає фельдшер Олена Ляшук. – Правда, в дитинстві він ще на ровері їздив. Але в школу не ходив.
Вона працює у місцевому ФАПі вже двадцять п’ять літ, а що лише трохи молодша від Анатолія, то фактично все його життя проходить у неї на очах. Коли її призначили у Старий Загорів працювати, то стала ґрунтовніше вивчати його медичну історію.
– Він справді народився здоровою дитиною, – розповідає. – Але ще не мав року, як почалися всі ці проблеми. Батьки возили Толіка на огляд в область. Їм сказали, що в сина йдуть якісь генетичні зміни та що навіть при лікуванні він зможе прожити лише п’ять-сім літ. На детальніше обстеження направляли у Львів до професорів. Але мати не повезла, бо не мала за що. Як бачимо, те, чим батьків лякали, не справдилося. Так дано людині – Толік пережив уже багатьох здорових хлопців, ровесників й навіть молодших.
Опікункою стала німа тітка
Мами Анатолія Гаврисюка вже давно немає на цьому світі. Вона пішла з життя, коли син ще був дитиною. Батько сім’ю покинув (до речі, він теж досить молодим помер, кажуть, у могилу загнала горілка). Ні брата, ні сестри в Толіка немає. Як він навчився давати собі раду і чому не опинився в інтернаті? Виявляється, надійною опорою в житті Анатолієві Гаврисюку стала тітка Христя, мамина рідна сестра. Це вона не дозволила племінника забрати у спецзаклад. Стала опікуватися Толею, хоч самій було нелегко, бо жінка – німа.
Вони спілкуються на «мигах», та добре розуміють одне одного. Ще донедавна разом обробляли чималий шмат городу. Баба Христя сама сіяла і сапала буряки, Толя накарачках картоплю цюкав. Мали свою майже всю городину. Ще й корову тримали! Правда, сіно на зиму сусіди допомагали заготовляти. А ще Анатолій лагодив людям телевізори, радіоприймачі й іншу техніку. Хоча ніде тому не вчився, а виходило добре.
– Ой, і зара дайте паяльника – зроблю, – каже Толік. – І дрота голого руками можу взяти, ток легенько так б’є. Не страшно. Дивуюсь, як він своїми скарлюченими руками може хоч щось робити.
А слова Анатолія підтверджує і фельдшер, і соціальний працівник Оксана Мельничук. Це ж справжній подвиг! Кажуть, якби не побита нога (кілька років тому впав у сінях – зламав кістку й дуже подробив коліно), яка прикувала чоловіка до інвалідного візка, й тепер на город би йшов. А так господарку довелося зменшувати. Бо й тітка вже старенька. Має за 80 літ, сили не ті.
– От хліба Толя вже сам не вріже, то купую йому нарізний. Каже, такий смачніший. Не одягнеться. А взагалі він у нас молодець, особливого клопоту з ним нема, – каже соціальна працівниця. Пані Оксана посміхається. А я дивлюся на чистеньку підлогу, вікна, одяг Анатолія та бабці Христі й розумію, що в цій хаті для соцпрацівника дуже багато роботи. Тут же під одним дахом живе дві немічні людини.
Єдиною радістю був планшет
– Толя й перев’язки сам навчився робити, – доповнює фельдшер Олена Ляшук. – У нього проблеми із суглобами, відкриваються рани, особливо на ногах. Коли я роблю перев’язку, то бачу, як зі шкірою часом відпадають кусочки костомашки… А він це терпить. Про родину Гаврисюків клопоче і сільська рада. Посприяли, аби вікно у спальні замінили на «євро», вдома з’явився хороший обігрівач. Хотіли б і на лікування Толю відправити, та він категорично проти.
Розповідає, як колись пробув у медзакладі аж два дні й просився, аби фельдшерка забрала його додому. Чому? Бо всі ходили в його палату, як у… звіринець, двері не зачинялися. Не так давно Анатолія Гаврисюка запрошували на повне обстеження у клініку «Борис» у Київ, але він теж не погодився.
– Не хочу. Всі сміються: ха-ха, ха-ха. Будуть ходити, заглядати. Мені того не треба, – каже, й на очах з’являються сльози.
Чоловік дуже комплексує через свій зовнішній вигляд. А ще тримає образу на журналістів, які колись назвали його «живою мумією». Тому й уникає зустрічей з телебаченням та пресою. Хоча телевізор дивиться із задоволенням, з екрана довідався, що подібні й значно страшніші проблеми зі здоров’ям мають інші люди на планеті. А донедавна улюбленою розвагою для Анатолія був планшет. Його чоловікові подарував благодійник з Рівненщини. Як він тим тішився! Бо мав на планшеті Інтернет. А ще їздив коляскою по селу, фотографував ним краєвиди й односельчан. Уже зібрав цілий фотоархів. Аж одного разу пристрій вискочив з рук і потрапив під колесо візка.
– От якби ще хто планшета подарував, я би був щасливий. А в лікарню мене вже нічим не заманиш, – каже.
Хоч доля прирекла Анатолія Гаврисюка на неймовірні страждання – він не зміг закінчити школу, здобути якусь спеціальність, знайти особисте щастя, – та ні на що не нарікає. Каже, завтра буде новий день, і вже навіть цьому треба радіти.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!