У перші дні війни радянська влада знищила цвіт української нації
Сьогодні, на 25-му році незалежності України, на центральних телеканалах розповідають, як у перші дні війни німецькі війська бомбили Київ, Одесу, Севастополь. Розповідають про героїзм оборонців кордону і тих військових з’єднань, які у перші години стикнулися віч-на-віч з ворогом. Прості солдати й офіцери тоді зробили практично неможливе – своїми життями затримували озброєну до зубів німецьку армію на годину, на день, на тиждень, дійсно боролися за кожен клапоть землі. Кадри кінохроніки зафіксували жахіття тих днів і подвиг радянських воїнів. Та поруч з подвигом були і злочини, які чинили війська НКВС. Вони розстрілювали українців. Про це чомусь нині мало говорять.
В’язнів у вагонах скинули в річку
Після «визволення» західноукраїнських земель у 1939 році радянські каральні органи заарештували десятки тисяч місцевих жителів – священиків, письменників, лікарів, учителів, інженерів, гімназистів, студентів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл» та Організації українських націоналістів (ОУН).
Таким чином, перед початком німецько-радянської війни тюрми НКВС Західної України були переповнені в’язнями. В них запроторили цвіт нашої нації. У червні 1941 року утримували 72 тисячі 768 людей. Розраховані ж в’язниці були на 30 тисяч 753 чоловіки. Наступного дня після нападу Німеччини нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ, у якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл їх на тих, хто підлягає депортації в табори ГУЛАГу, і тих, хто має бути розстріляний. Але часу на це у його підлеглих не було. Свідками нелюдських тортур і розстрілів наприкінці червня стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Чорткова, Коломиї, Кременця, Самбора…
Жорстокість була неймовірна. В Заліщиках в’язнів завантажили у два вагони й обмотали колючим дротом. Потім енкаведисти підштовхнули вагони локомотивом до моста і підірвали. Вони разом з людьми впали у Дністер. Після цього заліщани ще довго шукали та витягували з води трупи арештантів, серед яких було багато місцевих жителів. У Львові та Харкові ув’язнених палили живцем. У Луцькій тюрмі розстріляли майже дві тисячі осіб, у Ковельській – 194. Коли прийшли німці і стали розкопувати ці могили – всі вжахнулися. Хто були ці люди, яких без суду і слідства позбавили життя? Можемо розповісти на прикладі 21-річного жителя села Підсинівка Старовижівського району Івана Омелянюка.
Спочатку катували, потім – вбили
Іван був першою дитиною у родині землеробів Василя і Палажки Омелянюків. І єдиним на початок війни сином. По ньому Бог дав подружжю шість доньок. Родинні спогади про Івана по крупицях зібрала його племінниця Марія Хотинська. І написала про це книгу «Минуле стукає у серце». На її сторінках Іван Омелянюк – дуже вродливий та освічений юнак. Він був закоханий у дівчину із села Седлища Марусю Романчук. Вона вчителювала у Мильцях, була членом ОУН. Організувала при школі хор. Й Іван ходив туди співати, бо мав дуже гарний голос. Давала Маруся хлопцеві читати книжки та прокламації. А він, користуючись своїм авторитетом серед молоді навколишніх сіл, розповсюджував їх у Качині, Датині, Синовому. На момент приходу «совєтів» хлопець був налаштований проукраїнськи, тому радянської влади не сприйняв. Відмовився від посади секретаря сільради, на свята не схотів нести портрет Сталіна.
Івана разом з друзями Максимом Сидуном з Качина і Федором Микитюком із Синового забрали на будівництво аеродрому в Маневицькому районі. У той час арештовують Марусю. На допитах вона, намагаючись врятувати коханого, наголошувала, що зустрічались із ним як хлопець із дівчиною, в яких є почуття одне до одного, й її Іванко ніяк не пов’язаний з ОУН.
Але це не допомогло. Коли хлопець одного весняного ранку повернувся додому, по нього прийшли й арештували. Сестри Івана Анастасія й Марія досі, хоч мають уже за 80 літ, пам’ятають той розпач і плач, що стояв тоді у хаті, й останні братові слова: «Пам’ятайте, що ви – українці. Україна у нас одна». Як парубка везли Підсинівкою, односельчани вийшли на вулицю, проводжаючи його. За Іваном плакало все село, бо його дуже любили. Тоді арештували багато молоді з навколишніх сіл, зокрема й Іванових друзів. Спочатку їх тримали в Буцині в якомусь хліві. Туди возила передачу згорьована Палажка Омелянюк. У посивілому, побитому, змарнілому чоловікові вона не впізнала свого сильного, усміхненого сина. Це була їхня остання зустріч. Незабаром в’язнів повезли до Ковеля.
А через кілька днів після початку війни до хати Омелянюків навідався чоловік з Велимча, який сидів у одній камері з Іваном. Він і розповів, що хлопця дуже мордували, заганяли голки під нігті, але він мовчав, не називав ніяких імен, лише молився з ранку до вечора.
«Мені якось пощастило переглянути протоколи допитів Марусі й очної ставки з Іваном, – пише у своїй книзі Марія Хотинська. – Перший допит Марусі був 28.05.1941 р., розпочався о 21 год. а закінчився о 12 год. наступного дня. Тобто тривав цілу ніч і половину дня. Це була така тактика – мучити людей уночі, не даючи їм спати».
Після першого бомбардування Ковеля Іванові наказали взяти із собою речі й виходити. Їх, як дізналися ті, хто зостався в живих, вивезли до залізниці та розстріляли.
З книги Марії Хотинської: «Енкаведисти дуже поспішали, вивозити трупи вже не було часу. Тому поспіхом викопали прямо у дворі три ями, скручених колючим дротом в’язнів підводили до них і розстрілювали. Щоб не було чути криків і пострілів, поруч завели двигун трактора. Потім трупи засипали вапном і прикопали… Взимку 1942 року німці організували розкопки ям і перезахоронення. Все це фотографували, щоб показати світові, які звірства чинили «совєти». Було розкопано всього дві ями. Стояв страшний сморід, тому третю яму вирішили не чіпати. Родичі намагалися розпізнати по залишках одягу своїх рідних. Обличчя були спотворені. Марусю Романчук упізнали по косах. Одна коса була відірвана. Мого дядька не знайшли. Поховали помордованих на міському кладовищі. Після війни, щоб замести сліди своїх злочинів, «совєти» викопали кістки і перевезли їх у район єврейського кладовища, що на вул. Володимирській. Так і невідомо до сьогодні, де лежать ці кістки».
Віщі сни баби Палажки
Палажка Омелянюк дуже побивалася за єдиним сином. Серце матері розривалося від болю, адже навіть попрощатися з ним по-християнськи не могла, над могилкою поплакати. Тільки й усього, що закопала його сорочку під хрестом (фігурою, яка за давнім звичаєм стоїть на перехресті в кожному селі), котрий височів біля хати.
З книги Марії Хотинської: «Сниться бабі сон. Прийшов Іван до хати, на ньому синя сорочка, в якій він на портреті, та така мокра, хоч викручуй. Та й каже до матері:
– Мамо, скільки ви мене можете мочити? Ви бачите, яка на мені сорочка мокра? Та перестаньте ви плакати, мені тут добре.
Опам’яталася Палажка, почала себе стримувати, братися до роботи, адже хата повна дітей і всіх треба годувати.
Аж через деякий час знову сниться бабі Палажці сон. Нібито бачить вона свого гарно вбраного Івана в садку. Сидить він на лавці поруч з Марусею, Маруся в білому вбранні, і такі вони веселі, щасливі. Серце заспівало від щастя: це ж її син Іван, гарний, щасливий! Кинулася до них, хотіла притиснути, благословити. Та зупинив її Іван:
– Мамо, не підходьте до нас, вам сюди не можна, вам ще рано!
Прокинулася... Немає ні Йвана, ні Марусі. Заплакала від пекучого болю. Ой, немає її Іванка, немає, не приведе у дім невісточку, не народить вона їм онуків!.. За що ж така кара, чим завинила?
Невдовзі сниться бабі третій сон. Зайшов до хати чоловік у білому, ніби як ангел. Тримає на руках немовля і каже до баби:
– Не журіться, мамо, я приніс вашого Івана.
– Хіба це Іван? Мій Іванко був великий, вродливий. А це ж дитя мале!
Мовив на те ангел:
– Це Іван. Будете мати сина Івана, виросте з нього велика людина, по закордонах їздитиме. Ви ще всі будете ним пишатися!
По цих словах щез. «І до чого ж той сон?» – подумалось Палажці. Аж незабаром відчула вона, що зародилось у ній нове життя».
Пам’ятник патріоту брат поставив у центрі села
Так у 43 роки після втрати дорослого сина вона народила ще одного – на Івана Купала у важкий 1942 рік. Малого назвали Іваном.
Тяжким було дитинство хлопця. Батько сидів у тюрмі, вдома – нужда. Сім’я їла хліб з висівок. До десяти літ йому довелося тільки раз скуштувати цукерок – товариш поділився карамелькою-подушечкою. З малих років Іван був змушений допомагати по господарці. Батьки думали, що доживуть при ньому віку. Проте хлопець хотів учитись. І досяг свого. Сьогодні Іван Омелянюк-молодший займається впровадженням цифрового телебачення в Україні, є членом правління Генеральної Асамблеї міжнародної асоціації ефірного цифрового мовлення, що базується в Женеві. Незважаючи на постійну зайнятість, Іван Васильович не забув, звідки він родом. Заснував у Ковелі благодійний фонд «Майбутнє Волині». Через нього фундує спорудження храмів Української православної церкви (КП). Це його зусиллями постав у Ковелі прекрасний собор святого Дмитра Солунського, а у рідному селі незабаром освятять капличку. Він своїми іменними стипендіями підтримує дітей з незаможних сімей, які так само, як і він колись, прагнуть здобути освіту.
А головне – він повертає нам пам’ять. Пам’ять про людей, які боролися і загинули за Україну. На їхніх колись зарослих могилах постають пам’ятники. Поставив Іван Васильович пам’ятник і своєму брату Івану в Підсинівці, і всім замордованим у в’язниці патріотам у Ковелі. Нині ж він живе новим проектом – є одним із засновників Всеукраїнського об’єднання «Рух захисту української мови». Мета його – просвітницька діяльність і боротьба проти повзучої русифікації України. Іван Омелянюк-молоший не раз любить повторювати, що йому треба багато встигнути зробити. Адже має життя прожити за себе і за свого вбитого брата. І живе за його заповітом – «Пам’ятайте, що ви українці. Україна у нас одна».
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!