Людина, як дерево без коріння, не може жити без свого роду. Саме це розумієш, коли споглядаєш, з якою радістю і в щирих обіймах зійшлася на зустріч велика родина Міщуків, що веде свій рід із села Озеро Ківерцівського району. Своєрідний «фестиваль сім’ї» вже п’ятий рік поспіль організовує Лариса Міщук (нині Присяжнюк). Жінка переконує, що в такий складний для країни період, коли родинами частіше зустрічаються на похоронах, украй необхідно знайти час для рідних, аби згадати щасливі миті життя.
На свято з’їжджаються «діти Саців»
Увесь тиждень пані Лариса прискіпливо слідкувала за погодними примхами, але обійшлося. Сонечко яскраво виблискувало, наче раділо теплій зустрічі великої дружної родини. З усіх куточків Волині поспішали Міщуки – з 99 з’їхалося 46 людей. Хоч їх стільки багато, всі одне одного знають на ім’я. Цікаво, що в Озері чи не в кожній третій хаті живуть Міщуки. А от на фестиваль з’їжджаються нащадки Олексія й Ольги Міщуків – «діти Саців», як по-сільському їх звуть.
– В бабусі й дідуся було тринадцятеро дочок та синів. Двоє померли в такому віці, що своїх дітей не мали. В перший рік фестивалю зустрілися 93 Міщуки. Та цього року наше свято збіглося з хрестинами у родині, то не всі змогли приїхати, – розповідає Лариса Степанівна. – П’ять літ тому започаткували таку традицію збиратися в останню неділю липня в Озері. Дідівську хату продали, бо стареньких давно вже немає в живих, але рідні місця ваблять до себе. Тут наше дитинство, наша юність минула. Повиростали, обзавелися сім’ями й не завжди могли викроїти час для зустрічі. Хоч живуть не так далеко один від одного: три сім’ї – в Озері, деякі – в районному центрі, багато Міщуків осіло в Луцьку. Родина ця дуже співоча. Крім того, що чи не кожен грає на баяні, жодне свято «Саців» не минає без пісень, які вивчили разом з дідом та бабою. Цьогоріч навіть артистів запросили – місцеву вокальну групу.
Печена картопля повернула в дитинство
Біля місцевого озера розстелили покривала, запалили багаття. Свою любов до найрідніших місць висловлювали співом, віршами, танцями. Непрохана сльоза навернулася на очі, коли затягнули пісню «Моя донечка». Згадували своїх дідів, батьків, яких уже давно немає. Гомоніли, раділи новинам: хтось дочку заміж видав, хтось онуку хрестив, інший дитину в доросле життя випровадив. Час летів непомітно, і після пісень перейшли до частування стравами, які кожен приготував власноруч. Тут тобі вареники, картопелька, ковбаска, крученики, голубці й пироги. Перед обідом помолились, адже головне для Міщуків – віра й молитва про єднання родини. Та найбільше смакувала картопля в «мундирах» з кислим молоком – наче в дитинство повернулися.
– В селі кислого молока купили. Пекли картоплю у багатті, як колись дід з бабою в грубці, – каже Лариса Степанівна.
Пригадали, як любили на горищі зі свіжим сіном спати й півночі випитувати в бабці про життя. Сміялися від спогадів, як у юності втікали на дискотеку в сусіднє село. Аби побути довше на танцях, переводили стрілки годинника назад, а коли поверталися, то наставляли правильний час. Одного разу таки попались, отримали доброго прочухана від діда з бабою й більше такого не робили.
– Наш дідусь ходив до церкви й завжди повчав нас шанувати людей. Та головне, казав, цінувати правду, тоді й лад буде.
На березі озера Міщуки сиділи до заходу сонця, а потім таки настав час повертатися всім до рідних домівок. Здається, такий простий задум, а скільки щасливих облич!
– Я дивлюся навколо і розумію, як нашій родині пощастило, – зізнається Лариса Степанівна. – Всі здорові, розумні, красиві, а головне – всі разом!
Катерина ЛОЗИЦЬКА, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!