Нелегке дитинство випало на долю Степана Козака з Дорогиничів Локачинського району. Його малим застала Друга світова війна – снаряди попід хатою летіли. Німці вбили батька, а мати ледве давала раду трьом дітям, з яких він був середульшим. Мусив швидко дорослішати й братися за господарку. Важко працював на різних роботах, а віддушину знайшов, майструючи… куполи для церков.
За богоугодну справу чоловік узявся в радянські атеїстичні часи. Каже, душа боліла, коли бачив безверхі храми.
– На первій церкві купол ставив у Коритниці, – згадує дідусь. – Сестра там жила. Якось прийшла і просить: накрий, бо більше нема кому. Треба помогти – пушов. Стали з шваґром, сестриним чоловіком, до роботи. А бляха така, що не увігнеш, груба-груба. Та накрили ми церкву. А коли коснулися робити купола, то все не получалося. І тут мені в сні явився якийсь дядько сивий з борідкою. Я йому об’являю: «Не получається ніяк мені того купола зробити». Бо аж молотки гнулися. А він мені показує: «Отако вкручуй, прогинай, прогинай – і в тебе все получиться». Проснувся, надворі ніч, біля мене нікого нема. Встав я відразу і до ранку закінчив того купола. Не повірите, бляха легко погнулася! А якось почув, що в одному із сусідніх сіл горобці в церкві літають. Та так серце стиснулося!.. Пішов сам глянути, чи ж то правда. – Дивлюсь, а в храмі справді горобців повно, ворони крізь дзюри в даху пролітають, там, де куполи, гнізда повили. Як так? – і сьогодні, розповідаючи про побачене, дідусь не в змозі від хвилювання стримати сльози, - не міг не накрити.
І стали до чоловіка звертатися з проханням змайструвати куполи на церкву мешканці багатьох волинських сіл. На скількох храмах нині вилискують бані, зроблені руками Степана Дмитровича, він уже й сам не може підрахувати. Каже, не менше десяти. Зокрема й у рідних Дорогиничах. Навіть торік, попри поважний вік (нещодавно відсвяткував своє 84-ліття), погодився виготовити куполи для одного з храмів під Луцьком. Але їх уже встановлював не сам, бо здоров’я не те.
Правда, коли заходить мова про вік, дідусь усміхається:
– В мене років написано стільки, що й не сказати. Маю до 95-96 літ дожити. І підморгує, наче щось таки справді про своє майбуття знає. Потім переводить розмову на те, як із сім’єю під розстрілом був на другий день війни, як не так давно переніс чотири операції. «Все пережив, і ці нелегкі для України часи переживу», – впевнено каже. Й додає, що найголовніше в житті – «офірувати» (робити добрі справи, займатися благочинністю). Тоді й вік буде довгий. А тоді показує металеві відерця та солом’яні брилі, які зараз виготовляє. А ще робочі фуражки шиє. Словом, не сидиться дідусеві без діла. Колись міг похвалитися й чобітьми, пошитими власноруч. Ось такий на всі руки майстер.
– А в родині ще хтось із металом працює? – цікавлюся у Степана Козака. – Онук Іван, – з гордістю відповідає. І показує, які в них під хатою гарнезні ворота й місточок через рівчачок, викувані його руками.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!