Я вже п’ятнадцять років мешкаю в Луцьку на вулиці, що має ім’я В’ячеслава Липинського. А вперше почула про нього на початку 90-х. З того часу постійно відкриваю цього великого українця, в жилах якого хоч і текла польська кров, але який любив Україну так, що багатьом нашим співвітчизникам ще треба повчитися. Хоч його праці у нас виходять мізерними накладами. Читати й цитувати Липинського можна безкінечно. І все буде в точку. І все буде про нас, нинішніх.
Про Русалівку, Левка Зануду й закопану історію
Якщо запитати у пересічного волинянина (не кажу вже про мешканців інших регіонів), хто такий Липинський, багато хто не відповість. Попри те, що народився він на Волині. І що єдиний у світі музей відомого політолога, історика, публіциста, одного з перших українських дипломатів (у 1918 був послом українського уряду в Австрії) й ідеологів української державності відкрито у 2011 році в селі Затурці Локачинського району. Тільки відвідують його, на жаль, одиниці. Навіть вчителі з учнями не поспішають туди. А даремно. Бо саме там варто проводити відкриті уроки історії – дізналися би багато цікавого. Зокрема і про те, як поляк за походженням Вацлав-В’ячеслав Липинський, три покоління роду якого жили у Затурцях, усе своє життя дотримувався однієї думки: Україна має бути незалежною. За це його багато хто вважав вар’ятом. Бо в той час ще ніхто навіть уявити не міг, що наша держава може бути незалежною. Навіть сама ідея видавалася фантастичною. А він вірив, написавши пророчі слова: «Не проковтнула нас Варшава, не проковтне й Москва». І клято працював задля цього, хоч і мав підірване сухотами здоров’я.
У Затурцівському музеї зберігається колоритне фото, на якому пан В’ячеслав, ще геть молодий, у скромній маринарці стоїть на тлі хати під стріхою пліч-о-пліч з трьома сільськими чоловіками, майже нічим від них не відрізняючись. Цей знімок зроблено на хуторі Русалівські Чигарі над Чортовим яром, що неподалік Умані, де господарював його дядько Адам Рокицький. Він мав гарних коней, а В’ячеслав дуже любив верхову їзду. Під час змагань він якось упав з коня й сильно вдарився грудиною. Згодом почав хворіти, підхопив пневмонію, а пізніше почалися сухоти. Після смерті дядька, у якого не було дітей, племінник успадкував його хутір, 170 гектарів землі і став тут господарювати. Навіть хату нову почав зводити, плануючи звити у цьому мальовничому куточку Черкащини своє родинне гніздечко. Перевіз з Кракова бібліотеку й архів, планував невдовзі привезти і дружину з донькою. Не встиг – почалася Перша світова війна. І Липинського як офіцера запасу мобілізували до армії.
Вирощував і продавав курей, щоб зводити кінці з кінцями
Управляючим свого маєтку він залишив Левка Зануду, якому пізніше, у 1918 році, червоні відрубали голову. Кажуть, ніби Левко встиг прикопати частину бібліотеки Липинського і його архіви, серед яких була й готова до друку тритомна історія України. В’ячеслав Казимирович так більше її й не відновив, лише одну частину встиг видати брошурою. 1920 році Липинський присвятив Левкові свою працю «Україна на переломі», написавши у посвяті: «Другу і селянину Левку Зануді, який загинув від рук українських руїнників». Його русалівське господарство згоріло дотла. А в роки Другої світової вигоріло й саме село. Але й сьогодні школярики місцевої русалівської школи знають, хто такий Липинський. І старожили досі пам’ятають про нього з розповідей своїх батьків і дідів.
Після поразки української революції та розчарувань у колишніх побратимах він, тяжко хворий, змушений був залишитися в еміграції у Австрії. Але й там продовжив українську справу: організовував політичну організацію «Союз хліборобів-державників», видав друкований її орган «Хліборобська Україна». А ще писав статті й публіцистичні праці. Хворому на сухоти Липинському треба було добре харчуватися, а він всі кошти передавав на видання журналу. Навіть розводив курей і продавав їх господиням, щоб вийти з фінансової скрути! І ця самовідданість вражає.
– В останні роки життя Липинський тісно спілкувався з Андреєм Шептицьким (єпископ УГКЦ). З ним він уклав угоду, що передає свої незавершені праці, листування для потреб історичного музею у Львові, який Шептицький заснував. З умовою, що доступ до цих документів стане можливий через 10 років після його смерті, – розповів директор Затурцівського меморіального музею Липинського Віталій Кушнір. – Шептицький дав гроші на лікування. Та 14 червня 1931 року в санаторії «Вінервальд», що поблизу Відня, Липинський помер. Йому було лишень 49.
Від радянських нишпорок архів заховали у Ватикані
А через десять років після його смерті почалася війна між СРСР і Німеччиною. Архів Липинського зберігався у церкві святої Варвари у Відні. У1945 році після закінчення війни радянський комендант Відня почав посилено його шукати. Напевне, для СРСР він становив великий інтерес і небезпеку. Бо В’ячеслав Липинський був переконаний, що фашистська й комуністична ідеології – сестри, вони підбурюють маси на братовбивчу боротьбу, руйнують основи державності. Щоб збити зі сліду радянських нишпорок, архів перевезли до кафедрального собору святого Стефана у Відні. Пізніше документи вивезли у гірські райони, де переховували в одній з церков. І лише у середині 60-х років їх оцифрували та в капсулі дипломатичної місії переправили за океан. На основі цього архіву у Філадельфії було засновано Східноєвропейський інститут імені В’ячеслава Липинського.
Самі ж оригінали документів й досі зберігаються як власність українського католицького університету у Ватикані. Свого часу волинські краєзнавці зверталися з листом до владики Любомира Гузара з проханням посприяти поверненню цих документів в Україну. Святійший відповів, що прийде час – і вони повернуться… Будемо сподіватися. Як і на те, що українці почнуть читати Липинського. Поки що праці видатного українця виходять у нас тиражем по одній тисячі екземплярів. А його можна читати й цитувати безкінечно. І все буде в точку.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!