Усі діти Федори Онищук та її чоловік загинули за Україну
У лавах УПА було більше вісімдесяти жителів села Грабового, що на Старовижівщині. Вояками за незалежність України стала уся сімя Онищуків. випровадивши четверо дітей у ліс до повстанців, а чоловіка до Сибіру, мати Федора виглядала і чекала їх довгі роки. а потім оплакувалал долю свого чоловіка, синів та дочки, серце рвалося на шматки. бо нещасна жінка навіть не знала, де їхні могилки!
«На нашій крові колись постане Україна»
Єфросинія Мартинюк з Грабового – одна з небагатьох близьких родичів Онищуків. Повстанська мати Федора доводилася їй тіткою. Першим у повстанці пішов найстарший син Тихін. Він вчителював у Мацейові – тепер це Луків Турійського району. Там і долучився до діяльності ОУН. У цьому містечку до війни діяла потужна організація «Просвіти». Коли розпочалася Друга світова війна, хлопець повернувся до батьків і продовжив гуртувати навколо себе молодь, яка боролася проти німецьких поневолювачів та радянської влади. У 1942 році Тихін став членом УПА. Його стежкою пішли молодші брати Іван, Антон та сестра Параска. Підтримував дітей і батько Георгій. Коли Радянська Армія визволила Грабове, Івана забрали, але він прослужив зовсім недовго, майже відразу втік і повернувся в рідне село. У той час над сім’єю нависла загроза вивезення в Сибір, тому вся родина пішла в підпілля. Навідувалися додому лише вночі.
– Тоді у Грабовому вже багато хто з вояків УПА здався владі, але мої рідні вирішили краще загинути, аніж так зробити, – розповідає Єфросинія Максимівна. – Коли Іванова дівчина Панаська попросила також скласти зброю, Тихін сказав: «На нашій крові колись постане Україна», і брат цього не зробив.
Позбавив мук сестру і застрелився сам
Тихін з Параскою поклали голови за незалежну Україну в 1949-му. П’ятеро повстанців, серед них Тихін і Параска Онищуки, переховувалися на хуторі біля Комарового у старенької жінки. Був перший день Великодня. Крізь вікно вони побачили солдатів і зрозуміли, що це по їхні душі. Щоб врятувати господарів, повстанці вирішили відступати. Параску підстрелили з автомата першою, Тихін кинувся їй допомагати, втім, також був поранений. Дівчина не могла бігти, тому він покінчив з муками сестри, а потім застрелився сам. Привезли вбитих у Стару Вижівку. Де поховали їхні тіла, ніхто не знає.
Іван та Антон загинули 1953 року неподалік села Шкроби, де переховувалися у викопаному льоху. Коли їхня мати почула, що там побили упівців, тьохнуло її серце. Відразу пішла до Іванової дівчини у село Сереховичі за десять кілометрів, щоб дізнатися, чи це не її діти. «Тьотю, то ваші сини загинули під Шкробами, – заплакала дівчина. – Я по руках їх впізнала. Якби ви трохи раніше прийшли, то б ще застали синочків, бо їх вже кудись повезли».
– Чи енкаведисти хлопців застрелили, чи вони самі наклали на себе руки, щоб не потрапити у тюрму, ніхто не знає до цих пір. Невідомо і де Антон з Іваном поховані, кажуть, нібито десь біля Сереховичів, – розповідає Єфросинія Максимівна.
Федорині діти згинули молодими. Іванові було – 30 років, Тихону – 29, Антонові – 28, а Парасці всього 20. Після цієї трагедії їхній матері Федорі, яка переховувалася, не залишалося нічого іншого, як здатися владі. Але в міліції жінку відпустили, бо знали, що ніякої загрози суспільству вона не становить.
Так тужила за дітьми, що помутився розум
Після загибелі всіх дітей Федора Онищук залишилася сама-самісінька: ні сім’ї, ні хати. Її чоловік Георгій ще у 1946 році потрапив у руки чекістів і був засуджений на 25 років сталінських таборів. На чужині, в Томську, і загинув. Спочатку жінка мешкала в хаті двоюрідної сестри, перебивалася з хліба на воду, оплакувала дітей, на могилку яких прийти не могла, бо не знала, де вона. І так тужила, що захворіла. Тоді Єфросинія Мартинюк й забрала тітку до себе. Бо пам’ятала, що її колись врятував Тихін від… повстанця. Той чоловік переховувався на грабівських хуторах, а його випадково побачила юна Фрося. «Ховався, ховався – і попався», – мовив злостиво. Зрозуміла, що бути біді: не відпустить. Аж тут Тихін. Завдяки братові залишилася живою. У знак вдячності жінка догледіла Федору Онищук до смерті. І коли тітка у 1977 році після кількох тижнів перебування в психіатричній лікарні померла, її похоронила.
***
З того часу минуло багато років. З ініціативи шанованого на Волині журналіста, письменника, народного депутата, громадського діяча, земляка грабівських повстанців Андрія Бондарчука у травні 2015 року на сільському кладовищі у Грабовому відкрили перший в Україні пам’ятник повстанській матері Федорі Онищук. А також її дітям: Тихону, Іванові, Антонові та Парасці. На ньому напис: «Майбутнє нації – в руках матерів». До цього важко ще щось додати.
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!