Сир для гостей тримають у бочках роками

Оженився Олекса Ількович у 29 років, коли вже померли батьки. У четвер відгуляв своє весілля, а через день, у суботу, вперше був старостою. Відтоді, як каже, вдало пішло. Чому? Бо мав веселу вдачу, знав традиції. Адже коли сам женився, придивлявся, що робить староста, як керує, на що звертає увагу. 

– Слухав і на вус мотав, що він говорив, – згадує дід. – То треба керувати весіллям, знати обряди. 

Оскільки мав багато друзів і у своєму селі, і в сусідських, стали кликати Олексу старостувати. Бувало, що на одну суботу запрошували аж у три хати. Відгуляв не одне весілля по всьому Закарпаттю і на Львівщині. Проте багатьох рушників, якими за традицією старосту перев’язують навхрест, нема: з них дружина шила подушки. 

Колись, розповідає, були цікаві весілля, невеликі, на два-три десятки гостей, робили просто у хаті. Сходилися рідня і ті, кого зовсім не запрошували. Старенький навіть затягує давню коломийку: «Ой піду я на весілля повеселитися, хіба дали на молоду хоть подивитися». А коли дід Олекса згадує ті наїдки, якими колись вгощали людей, то аж очі примружує від задоволення. Якщо росла дівчина до вінця, то господар тримав зо три корови, щоб набити багато сиру (в дерев’яних діжках під гнітом його тримали роками). У глиняні миски клали сир, ламали хліб і так їли. Це була перша страва. Затим подавали картоплю в мундирах зі шкварками, пересипану сиром. А потім грубо нарізану локшину, залиту молоком, голубці, й, звісно, стіл обходила чарочка самогону. Пекли весільний хліб, який роздавали гостям. 

У церкві зомліла молода, за нею – молодий

– Які весілля найбільше запам’яталися? 

– Було багато приключеній… – дід Олекса на мить задумався. – Якось молодий придурів та утік, вернувся лиш на другий день, – сміється. А ще пригадав один незвичайний випадок: – На іншому весіллю все йшло не так. Перед шлюбом бабка молодої тримала рушник, на який стають молоді, а треба, щоб несла хресна мати. Розстелила його на підлозі, а мають дружка з дружбою. Піп начав глаголити. В молодої ніс пожовк, і вона – брик. За ню так на неї впав і молодий. А було два священики, бо гонорова сім’я. Благочинний мав валідол у кишені. Молоді прийшли в себе, продовжили меропріятіє. Їй табуретку підсунули під хвіст, щоби не впала. А вона ще два рази зомлівала.  Скоро так по весіллю і було – розійшлися десь через рік. 

– Чи ще кличуть вас старостувати?

– Тепер нєт. Останнє весілля старостував дес чотири роки тому, прошлий рік ходив вимушено. Вдовиця одна стала плакатися, що село великоє, нема кому людскоє слово сказати. Пішов, але не хотів, бо вже не здатний, а то треба бути веселому! Я колись був «масний» на язик, коли треба жаль навести на людей, а коли – розсмішити, фіглювати. Приходили до мене вчитися хлопці, але один, доки дійшов додому – забув, другого горілка зіпсувала. Весілля – то клопітка робота, коли я старостував, тоді ніхто не платив гроші. Півлітру дали, то домів не доніс, бо зустрів свата по дорозі. Хо! Розпили – і далі пішов. А тепір платять файні гроші. Гостину роблять на триста людей, а тітку і вуйка не кличуть, все чужих, – журиться дід Олекса. – Хіба то весілля? То вже бізнес, колись того не було…