Сім’я забрала з інтернату... 67 сиріт!Марія Луцьо зі своїми дівчатами

Сім’я забрала з інтернату... 67 сиріт!

Закарпаття

 Така особлива та незвичайна сім’я живе на Закарпатті у селі Палло Ужгородського району. За тринадцять років Марія та Василь Луцьо подарували сімейне тепло 67 сиротам. Добрі душі цього подружжя розтопили серця покинутих дітей, названі тато і мама відчинили перед ними двері свого будинку, дали роботу, житло, відпочинок на морі, декому вже й відгуляли весілля, а комусь влаштували зустріч із рідними батьками…

Для чужих дітей збудували дім

Напрочуд привітна й доброзичлива Марія Іванівна запрошує до свого величезного й ошатного будинку, який потопає у зелені та квітах. Цей дім подружжя звело спеціально для чужих дітей, яких колись покинули рідні батьки. У холі, на кухні, у дворі ідеальна чистота, про це дбають Марія Іванівна з дівчатами-сиротами, які тим самим навчаються стати у майбутньому дбайливими господинями.

При появі незнайомих людей із залу зацікавлено визирають дівчата, які недавно повернулися з роботи чи з навчання. За якийсь час прийшла зі школи і найменша Андріана. Посміхаючись, підходить до пані Марії і цілує її у щоку – всім хочеться материнського тепла. Її діти кличуть Марією Іванівною, а розповідаючи про неї чужим людям, називають «мама», «мамуля». Всі дівчата в один голос кажуть, що їм тут добре.

Хоча жінка зізнається: за тринадцять років, відколи стали забирати сиріт з інтернату, були і радощі, і сльози. Проте жодним кривим словом вона не обмовилася про дітей. Але про все по порядку… 

У кожного – діагноз

– Крок за кроком Бог готував наші серця до служіння дітям, – каже Марія Іванівна. – За двадцять років роботи у пологовому будинку я не раз бачила, як мами кидають своїх немовлят, і це дуже мене хвилювало. Ми тоді жили в Ужгороді у своєму будинку, чоловік займався бізнесом. Попри зайнятість, щотижня від Церкви Живого Бога з молодшим сином возили в інтернат солодощі, іграшки, одяг, кожної неділі забирали деяких дітей до себе додому на обід.

Думка, щоб узяти сиріт у сім’ю, вперше з’явилась у чоловіка, коли він побачив передачу про прийомних дітей. Це його розчулило до сліз. Проте ні пані Марія, ні старший син ще не були готові до такого рішення: хлопець боявся, що діти образять його батьків. Лише менший дуже зрадів, коли завели мову про це.

– Йому було вісім років, – згадує Марія Іванівна. – Він сказав: «Я так хочу усіх дітей обняти, піднятися в небо і опуститися в нашому дворі».

Всі знайомі та родичі знали, що Марія та Василь їздять в інтернат. Подружжю запропонували вже придбаний американцем дім для прийомної сім’ї. І Луцьо зважилися. Вирішили брати саме тих дітей, які вже закінчили школу і яким нікуди було йти після інтернату. Докупили ще одну хату, аби була більша ділянка, все зламали – і звели для сиріт величезний будинок з кімнатами, кухнею, вітальнею і навіть спортзалом. Луцьо розраховують на свої сили, адже держава їх не підтримує, бо вони не є ні будинком сімейного типу, ні прийомною сім’єю.

Подружжя не лякало те, що кожна дитина, яку братимуть з інтернату, має свій діагноз. У когось справді є відхилення, у кого просто педзапущення –  тобто такі діти не мали належної уваги та розвитку. Тому не дивно, що мама пані Марії була проти такого важкого тягаря для своєї дочки: одна річ їздити в інтернат, інша – ставити на ноги чужих хворих дітей. Підтримку Марія Іванівна відчула від свекрухи, яка сказала: «Я буду за вас щодня молитися».

                Василь та Марія Луцьо

«Вчу дівчат стати добрими жінками»

Спочатку подружжя взяло трьох дітей. Доводилося важко, бо дівчата були вредні, агресивні, та й самі Луцьо достеменно не знали, як поводитись. Адже інтернат – це одне, там живуть ніби за дзвіночком: тоді вечеря, тоді прогулянка. А в сім’ї інакше – у кожного свої обов’язки. Щороку Луцьо беруть кілька нових сиріт з інтернату. Це переважно дівчата, хоча було й кілька їхніх братів чи однокласників. Сам напросився у сім’ю хлопець, який ночував на лавці в Ужгороді. Пані Марія зізнається: не можна ростити разом дорослих дівчат і хлопців, у них грають гормони. Тому відтоді беруть тільки дівчат.

– Зараз у нас їх дев’ять і сім’я, яку створила одна з прийомних дівчат, їй ми виділили окремий блок, цього року беремо ще двох, – розповідає Марія Іванівна. – Були періоди, коли у нас жили і 16 сиріт. Щороку комусь вибиваємо житло, гуртожиток, хтось виходить заміж, хтось іде на свій хліб. Усі наші дівчата чи навчаються, чи працюють. Наприклад, швачками, кухарями, майстром з манікюру. Крім того, є і домашня робота, хазяйство. Тому дівчата по тижню чергують на кухні, у хаті, по господарству. Наша ціль – навчити їх жити серед людей, стати хорошими мамами та дружинами. Пояснюю їм: у жінки, крім роботи, є хатні клопоти, які вона мусить робити ввечері. Кожній дівчині кажу, що вона повинна вміти зварити кашу чи суп, бо кому потрібна погана жінка? Як і в кожній сім’ї, бувають ревнощі, образи. Дівчата думають, що когось я люблю більше. Але говорю, що мені болить за всіх однаково, це те саме, як врізати палець. Часом сваряться між собою, але переважно дружать. Тішить, що вони переживають одна за одну. Мене шкодують, наприклад, просять не йти на город, коли спекотно. Окрім роботи, ми відпочиваємо. Щороку возимо дітей на море, раніше – в Крим, тепер – в Одесу.

Рідні мами при зустрічі… втікають

Дівчата з інтернату часто агресивно налаштовані проти своїх батьків. Болить душа, мучить образа: чому саме її залишили? Марія Іванівна намагається заспокоїти, пояснити: «Можливо, були якісь обставини, зрештою, ти не знаєш, де тобі краще – тут чи в них? Треба зуміти їх простити». І з часом на прохання самих дівчат Марія Іванівна та Василь Андрійович шукають справжніх тата і маму. Дуже часто це вдається, проте не завжди. Приміром, досі не знають, хто батьки Мар’янки, усміхненої смаглявої дівчини зі смолянистими кучерями, невідомо, якої вона національності.

Тим, кому знайшли справжніх батьків, влаштовують зустрічі. Хоча рідко їх можна назвати радісними, переважно вони є гіркими.

– Часто дівчата хочуть, але бояться їхати до біологічних батьків, – каже Марія Іванівна. – Веземо для знайомства з однією умовою: що їх там не лишимо. Коли приводжу дитину, якась мама плаче, якась просто втікає, побачивши рідну дочку. Ще не було такого випадку, щоб хтось із дівчат кинувся їм на груди чи лишився. Для них це чужі люди.

Родичами стали названі свахи

Подружжя Луцьо пам’ятає всіх своїх 67 вихованців. Чимало дівчат ще раніше випурхнули з гнізда і десь знайшли свою долю. Зі свого дому Марія та Василь Луцьо віддавали заміж шістьох. Зробили їм пишні весілля в кафе в Ужгороді, одне відгуляли тут, удома. Є діти, які рідко телефонують, буває, що й не дають про себе знати. Проте більшість через день дзвонять, надсилають повідомлення, цікавляться здоров’ям названих батьків.

– Є такі дівчата, за яких душа радіє, – щиро тішиться Марія Іванівна. – Хоч за кілька цих дітей варто було цю справу починати. Повиходили заміж, потрапили у хороші сім’ї, де є тато і мама, там їх люблять. Коли мої дівчата знайомилися з хлопцями, чи то у місті, чи в автобусі, завжди зі мною шепотілися. Підказувала, як бути, хтось прислухався до моїх слів. Я, звісно ж, цікавилася сім’єю того хлопця, зустрічалася з його батьками. Щоб були готові до того, кого приймають, відверто їм розповідала, що дівчина виросла в інтернаті, розказувала «плюси» і «мінуси», їх розпитувала про синів, щоб теж віддати дівчат у добрі руки. Тепер стараюся підтримувати хороші стосунки з усіма своїми свахами, бо розумію, що від того залежить життя моїх дівчат у тій сім’ї. Вітаю їх із днем народження, з 8 Березня.

Що цікаво, старший син пані Марії, який був не готовий до прийомних сиріт, тепер повністю підтримує батьківську непросту справу. Разом з дружиною та маленьким дитям приїздять у Палло і допомагають, хоча, звісно, мають свої клопоти.

– Жодного разу я не пошкодувала, навіщо звалила на свої плечі такий тягар, – зізнається Марія Іванівна. – Скажу більше, знаючи про труднощі, я все одно це робила б.

Ніби на підтвердження її слів з будинку виходять дівчата, щоб сфотографуватися з названою мамою. Сміючись, причепурюються і сідають коло неї. Їхні усмішки і відкриті обличчя говорять, що вони тут щасливі.

Олена ПАВЛЮК, Закарпатська область

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!