Іванові Юхимовичу Фіщуку – 93 роки. Але виглядає він значно молодшим. Усміхнений, хоч і з сивою чуприною. Залюбки згадує своє життя і сипле жартами. Бо не звик з надмірними тривогами сприймати старість.
Донедавна ще тракторцем у поле виходив
Живе дідусь Іван у селищі Заболоття на Волині. При найстаршій дочці Люсі й онукові із сім’єю. Ще рік тому міг тракторця вивести у поле, різати циркуляркою дрова. Тепер, бідкається, очі вже нічого не бачать.
– Я був призван в армію малолєткою, – згадує. – Служив мінометником і в Новограді-Волинському, і на Донбасі, і у Києві. От мені тоді очі й постраждали.
Розповідає дідусь, що він є учасником бойових дій, хоч безпосередньо на фронті «не досталося воювати». Але пороху в юнацькі роки добряче понюхав, бо час був такий – не дай, Боже, нікому: хто воєнне лихоліття пережив, знає ціну кожному дню. Потім головою колгоспу трудився, а як вийшов на пенсію – подався на лісопереробне підприємство. Бо завзятий до всякої праці. Каже, якби не очі, то й тепер би в полі його застали.
Сум з’являється в очах, коли згадує дружину Василину. Бо уже літ сорок, як він овдовів – жінка згасла від важкої недуги. Поховав і наймолодшу дочку. Але, каже, життя є життя. Коли доля випадково звела у Луцьку в лікарні з медичкою, вирішив спробувати сімейного щастя знову – й у поважних літах переїхав до другої жінки жити.
– Не дуже сердились діти? – запитую.
– Тож нічого не зробиш... Василинка онко мала.
Пережив трьох жінок
За літ десять не стало і луцької медички. Тоді зійшовся дід Іван з вчителькою із сусіднього села. Вкупочці старість зустріли, але і її не стало. У дев’яносто літ Іван Юхимович відчув, що таке самотність.
– Ви не подумайте, у мене добрі діти і внуки. Але ж які то роки! Вони молоді, зайняті. А мені самому в хаті скучно.
От і вирішив він ще раз випробувати долю.
Розповідає, що є у Заболотті вдовиця, яка проживає самотньо, – бабуся Марія, яка колись працювала на залізниці. Любить з нею погомоніти. Не просто їздить до неї на вечерю, а гостює по два тижні.
– А добираєтесь як? – випитую.
– Возять мене. Дочка купує для Марії гостинці, бо ж не годиться йти з порожніми руками, і лишає мене. А Марія так хороше все наварить. І ми вже собі удвох, разом. Їй 85 років. На ноги жаліється, але бачить добре. То почитає мені газети, і я вже знаю про все не тільки з телевізора чи радіо. Ліки мені принесе, інструкцію прочитає – що від чого. Вже є розмова. Їй тоже скучно самій – двох молодих синів поховала, а дочка у Бресті живе. Я помагаю, чим можу. То мене слухається (усміхається чоловік – авт.). Як я ще бачив, то і дровітню їй зробив, і курник, воду в хату провів.
Від діда Івана ні разу не почула, що старість – не радість. Помітила, як почувши, що буду фотографувати, дістав з кишені гребінець, щоб причесатися. Очі не бачать, а звичка є звичка – виглядати охайно. Роблю дідові Івану комплімент.
– Та я старий, як пеньок, – віджартовується, рахуючи онуків та правнуків.
А рука тягнеться до телефону, аби набрати Марію і погомоніти з нею про новини та… про мій візит.
Наталія КРАВЧУК
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
богдан Сташинський
Браво !!!! Молодець !!!!