– Може, в лікарню? – запропонував люб’язно, коли дівчина обтрушувалася від снігу.

– Не треба, – пробурмотіла. – Немає часу по поліклініках шастати, й так півлекції прогуляла. 

Відрубала незнайомцю й пішла своєю дорогою. Шалений ритм студентського життя так закрутив Ангеліну, що вона швидко забула про невеличку вранішню пригоду та знайомство, яке стало її наслідком. Утім, вночі не стулила очей. Все думала, чи не надто грубо повелася зі своїм помічником. Він же від щирого серця хотів їй допомогти, а вона визвірилася до нього. Навіть не подякувала. 

– Як ваше здоров’я? Нічого не болить після падіння? – почула Ангеліна за спиною, коли наступного дня після пар виходила з університету. Обернулася. Оторопіла. Перед нею стояв той самий хлопець, який учора хотів відправити її до медиків.

– Як ви мене знайшли? – запитала здивовано.

– Я тут навчаюся. Розумію, що ви теж. Мене звати Дмитро. Якщо не заперечуєте, пропоную прогулятися парком. Так сказати, познайомимося ближче. Ви мені одразу сподобалися, – шаріючись, запропонував хлопець. 

Ангеліна погодилася. Вони довго бродили поміж засніженими деревами, говорили про навчання, уподобання, хобі. Діма розповів, що захоплюється альпінізмом. Як же горіли його очі, коли описував підйом на чергову вершину.

– Насправді гори дуже жорстокі, вони безпощадні до слабких духом людей. А ще не терплять цинізму, зради та підлості, – казав, наче про щось живе. – Я ж в основному сходжу на вершини сам. При підйомі може статися всяке, не хочу брати на себе відповідальність за когось. 

Ангеліна, слухаючи Дмитра, лише кивала головою, відкривши від захоплення рота. Це ж треба, сам йде у гори! Вона б на таке ніколи не зважилася. 

Між молодими людьми спалахнуло кохання. Сильне та справжнє. Про таке хіба що фільми знімають і в книгах описують. За кілька місяців вони побралися. Ангеліна завагітніла. Як же ж тішився Дмитро, коли на УЗД сказали, що в них народиться хлопчик. Дні рахував, коли нарешті візьме синочка на руки, пригорне, відчує його запах. Плакав, коли, приклавши вухо до Ангеліниного опуклого живота, слухав, як малюк штурхає ніжками. 

Незадовго до пологів чоловік ошелешив дружину новиною.

– Йду в гори, – повідомив урочисто. – Це буде моє останнє сходження. Його я присвячу нашому сину. 

Ангеліна аж сіла від почутого. «Глузд втратив чи просто жартує?» – не могла второпати. 

– Ти про що? Які гори? – намагалася зрозуміти, про що говорить чоловік. – Невже ти це серйозно? Я не сьогодні-завтра народжу, а ти задумав хтозна-що. Ніякого сходження й підкорення вершини не буде! – заявила категорично. 

Довго сперечалися, сварилися. Дмитро переконував, що все буде добре, що надовго не затримається, що встигне повернутися до пологів. Ангеліна плакала, просила, погрожувала, що забере дитину. Марно. Першим автобусом, що йшов до Карпат, Діма поїхав здійснювати мрію. 

– Ой людоньки, Ангеліно, глянь! Тож про твого Дмитра розказують! Боже праведний, кріпися, дитино, кріпися… – сплеснула руками баба Надя, коли зайшла до них потеревенити по-сусідськи. По телевізору саме транслювали сюжет про альпініста, який загинув зранку в горах. Під час сходження зійшла лавина. Трагедія сталася на висоті понад три тисячі метрів. Рятувальники вже дістали тіло потерпілого. 

Від почутого молода жінка залилася істеричним сміхом. Заламувала руки, розтягувала на собі одяг, рвала волосся, розкидала все по квартирі. Баба Надя, спостерігаючи за цим, почала хреститися.

– Ти поплач, доню, легше буде, – просила. – Знаю, що ти відчуваєш, сама чоловіка замолоду поховала. Та ти кріпися, тобі про дитинку майбутню думати треба. У неї ж, окрім тебе, нікого не лишилося. 

Народження сина дещо притупило біль втрати. Звісно, рани ще кровоточили, та з появою дитини зникла із серця порожнеча. Тепер у неї є заради кого жити.  

Появі маленького раділи всі, крім Ангеліниної мами. 

– Краще буде, якщо ти відмовишся від нього, – заявила категорично, без емоцій. – Ти молода, тобі ще треба особисте життя влаштувати. Кому потрібна будеш із «возом»? А так вийдеш заміж, а тоді народжуй, скільки захочеться. 

– Вийди, будь ласка, з мого дому! І більше не смій сюди приходити, – відказала спокійно Ангеліна. – Я не хочу тебе бачити! Ніколи. 

Минав час. Малий підростав розумним та кмітливим. Незабаром відзначатимуть його перший день народження. Ангеліна натішитися не могла: він точна копія Дмитра. Син перейняв усі манери свого покійного татка. 

На святкування дня народження хлопчика прийшла й Ангелінина мама. Несміливо подзвонила у двері, коли гості вже сиділи за святковим столом. 

– Прости мене, доню, дурною була, – промовила до Ангеліни несміливо. 

– Заходь, потім поговоримо. Не будемо виносити на люди наші чвари, – відказала.

Коли гості розійшлися, мати з дочкою сіли за стіл переговорів. Розмовляли довго. Обговорювали минулі помилки, думали, як далі жити. Коли, задавалося, всі крапки над «і» були розставлені, полягали спати. 

– Лягай, доню, ти і так стомилась. Я малого сама вкладу спати, – попросила турботлива бабуся. 

Жінка заперечувати не стала. Й справді, стомилася за день добряче. І, ледве схилившись на подушку, міцно заснула. Зранку прокинулася від того, що в квартирі було занадто тихо. «Ти ба, якою хорошою нянею виявилася наша бабуся, синочок мовчить, як партизан», – подумала і солодко потягнулася в постелі. Та коли вийшла з кімнати, здивувалася – вдома нікого немає. Телефон матері не відповідав, а в кухні на столі лежала записка: «Це дитя буде мати повноцінну сім’ю. Такий гарний і здоровий хлопчик у дитячому будинку довго не затримається. Так буде краще для всіх. Якщо можеш, вибач!» 

Сльози ринули рікою, серце розірвалося на тисячі маленьких шматочків, кров перестала пульсувати. 

– За що ж ти так зі мною, мамо?  – повторювала стиха. 

Кинулася шукати дитину, побігла в один дитбудинок, в інший – малого немає… У відчаї добігаючи до третього, Ангеліна потрапила під машину. «Переходила дорогу в невстановленому місці. Смерть наступила миттєво», – написали у протокольному звіті слідчі.