«Я молилася, щоб мене розстріляли», – звільнена з полону «ДНР» українка
Україна

«Я молилася, щоб мене розстріляли», – звільнена з полону «ДНР» українка

11 січня, 09:33
0
0
Сподобалось?
0

Горлівчанку Марину Чуйкову разом з ще 75 українцями звільнили напередодні Нового року після майже дворічного полону у бойовиків самопроголошеної «ДНР». 

Вона розповіла про підвал «МДБ ДНР», умови утримання в СІЗО та колонії на тимчасово непідконтрольній території Донбасу, конфлікти з засудженими у камері та довгоочікувану зустріч з синами — в інтерв’ю для hromadske.

48-річну жінку затримали на блокпосту «Майорське» навесні 2018 року, коли вона поверталася із окупованої Горлівки, де доглядала за хворою матір’ю, до синів у Харків. Її звинуватили у шпигунстві, а восени 2019-го засудили до 11 років позбавлення волі нібито за співпрацю зі Службою безпеки України.

Її сини, Савва та Артур, проводили акції біля посольства РФ у Харкові та домагалися включення матері у списки полонених на обмін. 

Зараз Марина разом з іншими звільненими проходить реабілітацію у лікарні «Феофанія».

Як ви себе зараз почуваєте?

Добре. Те, що залишилися синці на ногах, я не лікую. Де були травми, зробили УЗД, усе в нормі. У мене просто загострення усіх хронічних захворювань: гастрит, підшлункова, проблеми з ногами. У жіночій колонії нам не дозволяли сідати: 16 годин на ногах. У нас в усіх набрякали ноги й хапали судоми. 

За яких умов вас затримали?

Мене затримали на блокпосту. Я подала свій паспорт у віконце на контролі для відмітки. На мене поглянули й забрали паспорт. Попросили зайти в окрему кімнату, в якій зачинили з охоронцем. Він забрав у мене всі телефони. Я використовувала усі мережі, аби додзвонитися своїм дітям, тому в мене з собою було три телефони. Ніяких документів не показали. Покликали дівчину, мене роздягли наголо, оглянули, забрали особисті речі. Довго сиділа в цій кімнаті під наглядом. Потім приїхала із Донецька машина МДБ. Прийшли два здорових МДБ-шника і в грубій формі потягли мене у машину. При цьому ображали, показували людям, мовляв, затримали зрадницю, шпигунку. Наділи наручники, на голову — шапку і кудись повезли. 

У підвал МДБ?

Так, це виявилося МДБ. Кинули у підвал, де я знаходилась 30 днів. Коли я зайшла у камеру, там не було ні вікон, ні якогось виходу. Клітка зачиняється і дошки, на них матрац. На підлозі стояли два бутлі з кров’ю. І дошки були вимазані у кров. Було видно, що людину, яка знаходилася тут напередодні, довго катували і вона справляла малу нужду кров’ю. І видно, що робили перев’язки. Можливо, був поранений. Я просила їх винести ці банки, але ніхто нічого не виносив, і я з цим спала.

Вони викликали мене на допити, знущалися. Усе це було з образами та приниженнями. 

Пам’ятаєте свій перший допит?

Перший допит — привели лікаря. Вона мене оглянула і пішла. Вони там зібралися на консиліум і питають: «Що з нею робити?», у відповідь: «Та розстріляйте її». І мене кудись повели на розстріл. В принципі, до СІЗО я увесь час думала, що мене розстріляють. Довго їхали, повезли в ліс. Двоє хлопців, які їхали зі мною ззаду, пристебнули до себе наручниками і заснули. А я шапку так підняла, дивлюсь, у ліс їдемо, місто Єнакієве. Думаю, все. Але ні. Повозили-повозили і повернули назад. Потім мені принесли їжу. Я сказала, що не треба мене годувати, я на розстріл, «Ах, не будеш їсти? Зараз ми тебе покараємо».

Карали — палицею по ногах били. 

Це був єдиний вид покарання?

Також карали туалетом. Якщо я пішла митися, туалету в камері не було. Виводили двічі — зранку і ввечері.

Він запалює цигарку і каже: «От я курю, горить цигарка. Якщо не встигнеш зробити свої справи, буде покарання». Поки він палить, ти маєш встигнути сходити в туалет, умитися, привести себе у порядок. Звичайно, ти не встигаєш усе зробити за цей час. Один раз приходить охоронець і каже: «Ви така хороша жінка, ви мені подобаєтесь, хочу допомогти. Можете митися, скільки забажаєте». Ну, я і розслабилася. Зняла чоботи, умилася — вперше користувалася водою, скільки мені потрібно було. Попрала сукню. На спідню білизну вдягнула пальто. Він повів мене назад, знімає наручники, а поруч у камері ще два чоловіки, і каже їм: «Через те, що жінка довго купалась, ви не підете у туалет». Вони просилися, молили, а він їх так і не повів до туалету.

Звільнені українські полонені перетнули лінію розмежування і виходять з автобусів на КПВВ «Майорське», Донецька область, 29 грудня 2019 року. Праворуч — Марина Чуйкова, яку захопили бойовики самопроголошеної «ДНР» неподалік «Майорського» навесні 2018 року, коли вона поверталася із окупованої Горлівки

Звільнені українські полонені перетнули лінію розмежування і виходять з автобусів на КПВВ «Майорське», Донецька область, 29 грудня 2019 року. Праворуч — Марина Чуйкова, яку захопили бойовики самопроголошеної «ДНР» неподалік «Майорського» навесні 2018 року, коли вона поверталася із окупованої ГорлівкиФото: 

Офіс президента України

Коли вас посадили у підвал, у вас було розуміння, що відбувається і що робити далі?

Коли мене привели, переді мною із камери вивели чоловіка. Тоді ще нікого не було, мене завели першою. А потім привели чоловіка із Горлівки, і молодого хлопця із Луганської області. Нам забороняли спілкуватися між собою. Там висіла відеокамера, вона не виключалась. 

Тільки страх був. Після тих допитів, що проводили, я вже жити не хотіла. Я лежала на цих дошках і молилася не за те, щоб вийти звідти, а за те, щоб мене розстріляли. Я вже уявляла, як мене розстрілюють.

Слідчий мене не бив. Вели на допит у наручниках і шапці в інший кабінет. Там були хлопці й вони знущалися. Били головою об двері, якщо не погоджувалася з ними. Одного разу завели, коли били чоловіка. І він був у шапці, а з мене її зняли, щоб я це все бачила. Годували хлібом і кашею. Перші дні, коли в мене був стрес від допитів, я нічого не їла. І хотіла молодому хлопцю, що зі мною в камері сидів, передати, бо продукти пропадають, але вони не дозволяли. Він худий, казав: «Я не наїдаюсь, хочу їсти». Хочу передати, а вони: «Ні, не прийнято». 

Після місяця утримання у підвалі куди бойовики направили далі?

Потім возили мене, як мавпу, показували як зрадника і шпіона, по інстанціям їхнім, органам внутрішніх справ. Десь через місяць мене повезли в ізолятор тимчасового утримання. Але я, дивлячись на цю будівлю, думала, це там, де розстрілюють. Там я переночувала одну ніч. Потім знову посадили в машину і вже повезли в СІЗО. Приймали — знову: кричали «тварь», «зрадниця», ображали, морально тиснули, але пальцем ніхто не зачепив. Казали, що посадять у камеру з ополченками і що я там все одно не виживу. У самій камері було шість людей. Спершу — 16, але це було важко сидіти усі разом: туалет постійно зайнятий, черга. В основному, сиділи наркомани та вбивці. У кожної другої — ВІЛ та гепатит, у кожної п’ятої — туберкульоз. Такий колектив, а користувалися спільними засобами особистої гігієни. Тому, коли у лікарню сюди приїхали, в першу чергу, хотіли, щоб у нас взяли аналізи на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію, сифіліс та гепатит. 

Чим вас годували?

Те, чим нас годували, складно назвати їжею. Хліб страшний, каша — якась рідка суміш. На вечерю давали рибу, типу якоїсь кільки, зварене усе разом. Таке брудне пюре. Ми називали це «могильник». Нас підтримували рідні. Діти жили в Україні, і я їм сказали, аби вони категорично сюди не приїзджали, навіть, якщо зі мною щось трапиться. Вони шукали способи для передачок. В СІЗО приймали передачки на моє ім’я, а довідку, що я там знаходжусь, вони не давали. 

З огляду на складні санітарні умови, безпосередній контакт з хворими, вам надавали медичну допомогу?

Медичного обслуговування як такого там не було. Усі медикаменті, якими користувалися у Донецькому СІЗО, у нас забрали. Щоб тобі назначили лікування, треба було довго домагатися. В санчастині працювала некваліфікована лікарка. Довго її вмовляла, аби вона назначила лікування і я могла приймати таблетки, які тобі передали родичі. В мене були гормональні пігулки, прийом яких не можна було переривати. В мене з цим була проблема, бо таблетки забрали. Я пішла на злочин: вкрала у них ці таблетки. За цим покарання адміністративне. Мене викликали на їхні збори: сварили, обзивали. Тема вже пішла не про моє здоров’я, а про політику. Викликали лікаря з міста і вона підтвердила, що мені не можна переривати лікування. І тільки тоді почали видавати по одній пігулки в столовій після вечері. Тому й загострилися захворювання, бо вчасно не отримували лікування.

Міжнародні організації фіксують випадки сексуального насилля над жінками під час бойових дій та полону. Вам щось про це відомо?

Я тільки чула. При мені такого не було. У підвалі я сиділа з чоловіками, наверху були чоловіки й жінки теж. Ніколи їх не бачила, але чула крики, проте не можу сказати, що там робили. До нас в камеру потрапила жінка, теж за нашою статтею, от над нею знущалися. І струм підключали, і чоловіки гвалтували. Були погрози й іншим жінкам, але тільки погрози. Зі мною такого не було.

Марина Чуйкова (праворуч) та інші звільнені з полону самопроголошеної «ДНР» прямують з автобусів до тимчасових наметів на КПВВ «Майорське», Донецька область, 29 грудня 2019 року



Як відбувався «судовий розгляд»?

Ну особисто мене рік нікуди не вивозили. Десь 10 серпня 2019 року мене і багато інших вивезли на слідство в МДБ. Мене завів до себе в кабінет слідчий і сказав: «У вас є роки, аби ви читали вашу справу. Але у вас є інший шанс. Можете не читати, підписуєте, що ви згодні, ми передаємо справу до суду — вам дають вирок, ви у списках на обмін, і ви їдете додому».

Це такий щасливий момент, від якого ти не можеш відмовитися. Ти одразу уявляєш, що ти їдеш на свободу, що ти побачиш своїх дітей. На той момент в мене ще була жива 80-річна мати, це найболючіше у мене. І я погодилася. Слідчий попередив не робити ніяких спроб писати скарги, тому що списки залежать від них також. Я хотіла, щоб мене засудили і неважливо, на скільки років. 13 серпня нас багатьох повезли автобусом і до кожного обвинуваченого приставили воєнного з автоматом. Біля мене сидів явно російський солдат. Бо і говір російський, і речі. Ще була машина МДБ. Вони також охороняли. Привезли в суд. В один день одразу було три засідання: ознайомче, опустили в підвал, підняли, потім дали останнє слово, і оголосили вирок. І теж сказали: ви розумієте, чому так. 

Куди відправили відбувати покарання?

Із Донецького СІЗО мене відправили у Сніжнянську колонію загального режиму. Але я скажу, що це колонія суворого режиму. Це страшна колонія. Там усе заборонено, нічого не можна. Там проблеми з водою, нам давали мало води. Сніданок — 100 грам чаю, в обід — борщ, води ніякої, і на вечерю — чай, усе. Ми ходили на роботу на швейку, з собою наливали воду, але було дуже холодно, вода холодна, і ми не пили її. Через це у нас густа кров і весь час на ногах, судоми, високий тиск. 

Хто були вашими сусідами по камері?

У жіночій колонії три загони: дві по 55 і в одній 30 окремо. У нас було в камері 55 чоловік. Двоповерхові нари і біля них по одній тумбочці. Але на ліжку сидіти не можна. Є спеціальна кімната з телевізором, де можна сидіти. Але нас 55, а стільців 25. Ми сиділи з людьми, які засуджені за наркотики, вбивства. Ми знали, що нас мали утримувати окремо, але цього не було.

Були конфлікти з засудженими?

Нас провокували, підсилали «ополченок». Вони задавали питання. Наприклад, підходить до мене ополченка, засуджена за вбивство. І в формі звертання нецензурною лайкою каже: «Как ты докатилась до того, что предала свою Родину?». І схиляє мене до бійки. Я кажу: «В мене паспорт синього кольору. В тебе якого кольору? Ти громадянка якої країни? Яку країну ти захищала і яку країну я зрадила?». І питаю: «Після звільнення де б ти хотіла жити, куди б поїхала?». Вона каже: «Я бы хотела выехать». Тобто їй не подобається тут жити, але вона вирішила мене так перевірити.  

Ми, політичні, намагалися триматися усі разом. Хотілося, щоб якщо нас захоче хтось образити, ми були хоча б разом. Нас таких було 11. 

Як ставилися до вас конвоїри?

Конвоїри ділилися. У присутності начальниці колонії відносилися упереджено. Оці знущання продовжувалися. Коли її не було, у них були розбіжності. Були й такі, що казали: «Боже, скоріше б вас забрали. Ми так раді, що ви звідси їдете. Тут нічого немає». Особливо у Сніжному. Там тяжко і з водою, і продуктами, і газом. 

Ви весь час працювали на швейній фабриці?

Вони знаходять тобі роботу: розвантажувати машину з продуктами, дровами, вугіллям, мішки з крупами, капустою, картоплею, цукром. Якщо немає роботи, збирати листя або перекладали каміння з однієї сторони на іншу. Дві години обов’язкової роботи, хворий ти чи ні, потім господарські роботи. Перші дні нам було важко, і нам запропонували піти на швейну фабрику шити також з 7 до 7. Я не вміла цього робити, але посадили за професійну електричну машину. Ми шили. Там теж розмовляти не можна, виходити не можна. У туалет можна тільки, коли вони дозволять. Ми одразу сіли купкою, щоб не було провокаційних питань. І якщо новини, ділились ними, слідкували.

Розраховували на допомогу української влади?

Ми жили від Мінських (зустрічей — ред.) до Мінських, чекали на нормандську зустріч. Але оскільки цілий день були зайняті роботою, не могли подивитись новини. Там новини тільки російські, але серед них вмикали виступи Зеленського і ми трішки могли щось побачити. Сьогодні одна, завтра — інша. Ми збирали інформацію по крупицях. Молилися, щоб кожного внесли у список. Вони постійно змінювались: то 50 чоловік, то 100. Іноді виступала Дар’я Морозова (омбудсменка «ДНР» — ред.) і говорила, що ось, майже домовилися, але Україна не готова, не погоджується на обмін, усе зриває. В серпні сказала, що готові обміняти усіх 15 чоловік, що знаходяться в Донецькому СІЗО, Сніжнянській колонії, в МДБ та ще кількох колоніях. Потім казали 50. Там досі знаходиться багато людей. Не 15, і не 55, і не 75, а набагато більше. З тієї сторони довго не давали довідку, що ми взагалі там знаходимося. 

Коли остаточно були впевнені, що включені до списків?

Після суду думали, що обмін завтра-післязавтра. Люди, які виходили із зали суду, казали 11, 15, 16, 18 років. Стаття за шпигунство в «ДНР» передбачає від 10 років до розстрілу. Нам не давали зв’язуватися з родичами і ніхто не знав і не був упевнений, що ми у списках — аж до останнього дня у Сніжному ми не знали.

Знаходитися там було важко, але й боротися за нас було складно. Хто в цих списках, ми дізналися за два дні до обміну. Вчора сказали — сьогодні забрали. 

Коли ви відчули себе у безпеці?

Тільки, коли опинилися в Зайцевому. До цього ми мовчали, тихенько їхали, ніхто ні слова не промовляв, коли блокпости «ДНР» проїжджали. Усе тремтіло й колотилось всередині, руки й ноги тряслись. Я, наприклад, навіть боялася на них дивитися. Вони проводжали нас з автоматами, у масках. 

Коли вийшли в Зайцевому, видихнули. Ми вільні. Немає слів, щоб передати ці відчуття. Усім запропонували піти погрітися в ангар, а я, стояв молодий хлопець, попросила його: «Дайте мені зателефонувати». Він каже: «Куди?». «Дітям, у Бориспіль, я хочу почути їх голос». Перше, що зробила, набрала: «Діти, я вільна. Скоро буду у Києві». Вони кажуть: «Ми тебе чекаємо, тебе уже в інтернеті показали». Нам і чай, і каву, і судочки з їжею видали. Хочу подякувати усім людям, які організовували. І маленький такий пакетик був. В ньому лежав тортик, на «медовик» схожий. Це було смачніше, ніж чорна ікра! Це так розчулило. 

Дітей своїх одразу впізнали?

Долітаючи до Києва, я побачили повітряні кульки і людей. Все. Знову руки-ноги затряслись. І відкривається літак, а я не бачу своїх дітей. Такий натовп. Бачу прямо нас зустрічає Володимир Зеленський. Було дуже приємно, він обняв, поцілував, привітав і звернувся по імені. А дітей не бачу і раптом чую крик: «Мамо!». А це рідний голос, це мої діти. Тут плачуть, тут сміються, тут троянди. Це щастя чи щось більше. Найбільше рада, що виростила таких синів, котрі за маму боролися кожну хвилину. Я вдячна усім, хто причетний до обміну. Було складно витягнути нас з в’язниці. 

Сини змінилися за час вашої відсутності?

Дуже. Виросли, змужніли. Розмовляють українською мовою, так володіють, що я стою поруч і задаю питання. Це моє найрідніше. Я хотіла цього моменту, довго чекала. Це моя гордість.

Марину Чуйкова, звільнена з полону самопроголошеної «ДНР», з синами Саввою (праворуч) та Артуром у лікарні «Феофанія», Київ, 29 грудня 2019 року

Чим плануєте займатися у подальшому? Вирішили, де будете жити?

Я розумію, що це реальне життя, де багато проблем, треба ними займатися. Для кожного кроку потрібні документи. Усі, окрім паспорту, залишилися в МДБ. Треба відновлювати. Чим буду займатися, ще не вирішила. Залежить від того, у якому місті буду жити. Жити навіть в районі «ДНР» не хочу й не уявляю. В мене сильний страх. Сини хочуть забрати до себе, у Харків. Я їм кажу, що ще не визначилася, вони кажуть: «Все, мам. Ти тільки з нами. Тому що ми тебе вже один раз залишили. Більше не будемо».

До обміну та після у суспільства постала дилема. Україна віддала харківських терористів, ексберкутівців. З одного боку були почуття родичів загиблих, з іншого  можливість родин возз’єднатися після довгої розлуки. Багато людей критикували цей обмін. Що ви думаєте з цього приводу?

Я вам скажу, що на контакт було складно вийти, домогтися взагалі цього діалогу. І Зеленський сказав, що будь-якими способами ми будемо забирати своїх людей. Будь-якими. Можливо, кажуть ті люди, які з цим не зіштовхувалися, у яких немає родичів у полоні. Ми дуже чекали цього обміну і жили від Мінських до Мінських. Не всі. Прикро, що не всі повернулись. У Сніжнянській виправній колонії залишилася одна жінка. Було важко її залишати. Її розшукують дві доньки. В аеропорту я набрала їх, розповіла, в яких умовах вона там, і що їй потрібно. В інших місцях також залишилося багато таких жінок. Хотілося б, щоб усі були звільнені.

Хочеться, щоб усі знали: війна триває. Прошу не покидати тих, хто зараз у полоні на тій стороні. Їм особливо потрібна наша підтримка. Вони повинні знати, що вони потрібні й про них не забули. Аби в них було бажання жити. 





Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися