За дивовижний неповторний голос її називали співочим символом українського народу й аплодували стоячи не лише на рідній землі, але й за кордоном. Адже на її концертах після тієї чи іншої пісні на очах глядачів з’являлися сльози. Ніна Матвієнко отримувала щиру народну любов, яку неможливо купити за гроші. Попри світове визнання, нагороди та почесті, співачка була дуже простою та доброзичливою у спілкуванні. У 2009 році мені пощастило зустрітися з пані Ніною у Києві. Ми довго спілкувалися, ця розмова за своєю щирістю і відвертістю справила незабутнє враження.
У сім’ї було 11 дітей
Можливо, читачі пригадують, як у «Віснику+К» був надрукований матеріал «Молюся, щоб Господь не залишив Україну». Ми тоді зустрілися з народною артисткою у Києві. До нас вийшла красива тендітна Ніна Митрофанівна і привітно посміхнулася: «Десь тут повинні бути мої земляки, які приїхали з Волині». Видалося, що знайомий з Ніною Матвієнко багато років. Згодом подумав – це дійсно так, адже слухаю її пісні все життя. У неї був дуже уважний погляд, і під час розмови вона пильно дивилася у вічі. Якраз перед зустріччю ми побували на її батьківщині – в селі Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. Бачили стареньку хатинку, де вона народилася.
– Найчастіше я згадую, коли була маленька, бо до десяти років навчалася у рідному селі. Адже у старших класах приїжджала додому тільки на канікули. Добре запам’ятала, як мама з татом вечорами співали, сидячи біля грубки. І такий спокій панував у хаті. Хоча вдома рідко було тихо і спокійно. Тепер я розумію – нормально жити не давали колгоспні злидні і те, що батько любив випити. Працював сторожем на фермі і часто після нічного чергування приходив напідпитку. Я не раз казала мамі: не треба було батька чіпати, коли він приходив додому п’яним, – розповідала пані Ніна.
Артистка народилася в голодному 1947-му і була п’ятою дитиною з одинадцяти в сім’ї Матвієнків. Маленькою вилазила на стільчик і перед дзеркалом співала. Якось мама з татом підгледіли це у вікно і сказали: «То наша артистка Ніна». Важко жилося Матвієнкам, доношували одне після одного взуття та одяг. Якось їхня мама дізналася, що є інтернати для багатодітних сімей, після закінчення давали направлення на роботу в місто. Дуже хотіла, щоб діти вибралися із села.
При совєтах 17 років не випускали за кордон
– Я вважаю, мені пощастило – весь час оточували хороші люди. Приїхала в Київ у 1966 році наївною дитиною. Була далекою і від політики, і від націоналізму. Хотілося лише співати, – згадувала Ніна Матвієнко. – У двадцять років познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром Гончарем. Він мені почав крадькома давати самвидавчі поезії Василя Симоненка. І тоді я багато чого для себе зрозуміла. Особливо після перших великих гастролей за кордоном у 1967-1968 роках. Добре запам’ятала – туди я летіла самольотом, а назад поверталася літаком, – пригадувала артистка свої перші життєві уроки рідної мови. – В Канаді українці з діаспори відверто говорили, що в Україні дійсно відбувається, як переслідують нашу інтелігенцію. Після цієї поїздки на 17 років Ніні Матвієнко заборонили гастролювати за кордоном.
Після 50 літ шлюбу розлучилася
Але Ніна Матвієнко продовжувала співати. І створила сім’ю: у 1971-му стала дружиною художника Петра Гончара. У них народилися двоє синів: Іван та Андрій і дочка Антоніна. Найстарший син Іван – іконописець, постригся в ченці. 12 років він жив у кримському Свято-Успенському монастирі. Після окупації Криму росією переїхав до Ніжина на Чернігівщині і перейшов із московського патріархату до Православної Церкви України. Другий син – Андрій Гончар, відомий київський художник, закінчив Українську академію мистецтв.
Думали, що й донька також буде художницею. Але уже в десять років вона в Америці виступала для діаспори. Одразу після закінчення школи вийшла заміж і в сімнадцять років народила дочку Уляну. Кажуть, що Ніна Матвієнко тоді жартувала: «Людоньки, я обабіла».
З художником Петром Гончарем Ніна Матвієнко прожила у шлюбі 50 років. Проте два роки тому розійшлася з чоловіком. «Я попросила покинути мене. Це виважене рішення. Він вважав, що у нього ще є своє життя, яке він вибрав…» – коментувала тоді співачка.
«У нас може бути голод або війна»
Під час нашої розмови я тоді запитав у артистки, хто їй у житті найбільше допомагав?
– Тільки мама, – навіть не задумуючись відповіла пані Ніна. – У найважчі моменти завжди відчувала її підтримку, і цього ніколи не забуду. Я ніколи у мами нічого не просила, хоча вона передавала корзину, у якій була цибулька, картопелька, яйця, шматок сала, – згадуючи ці мамині передачі з рідного села, пані Ніна усміхалася, її голос став дзвінким і щасливим. – Моя мама закінчила курси вихователів, багато читала, грала у виставах. Навіть не знаю, коли все встигала. Мама померла у мене в хаті у Києві. Я була з нею до останньої хвилини.
У 1991 році народна артистка пішла з хору імені Верьовки, їздила по селах і агітувала проти союзного договору. Виходила одна на сцену і співала «Україно, рідна мати, йдем за тебе воювати».
– А де патріоти? Їх по одному знищили, – бідкалася співачка. – Тому у нас немає руху вперед. Головою ми ніби вже у Європі, а товстий зад не пускає. Найбільше молюся, щоб Господь не залишив Україну. Тому шануйте кожен прожитий день і дякуйте Богові за нього. У нас може бути або голод, або війна, тепер настав страшний час для нашої держави, – з болем у голосі говорила Ніна Матвієнко ще у 2009 році. Її слова виявилися пророчими.
Ніна Матвієнко нагороджена званням Героя України. Його присвоєно співачці «за вершинний пісенний талант, що пробуджує і возвеличує духовну силу українського народу». Один із шанувальників написав такі поетичні рядки:
Не ворухнеться ні билинка,
усе притихло на землі...
Співає Ніна Матвієнко –
до гнізд вертають журавлі.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!