Подивіться на фото цього щасливого хлопця. Це Андреас Галлоцці. Йому лише 22. Єдиний син у мами. Жив він собі у своїй Бургундії. І, може, й далі жив би, покохав би когось, продовжив би рід свій. Якби один божевільний карлик у кремлі не розпочав на українській землі криваву європейську бійню. І трохи більше як рік тому, в лютому 2023-го, цього хлопця не стало...
«Я розумію, на що йду»
Він не зміг спокійно спостерігати зі своєї Франції, як нищиться український народ, його земля, історія. Тому що почуття справедливості не має кордонів і національності. Андреас завжди хотів бути військовим. Як багато хлопчиків світу, в дитинстві колекціонував машинки, танки та іншу військову техніку. Коли ж став дорослим, розпочав службу в 17-му інженерно-парашутному полку. І поїхав в Україну, коли росія вже відкрито напала на нашу країну. Під час навчання в Міжнародному Легіоні отримав прізвисько «Frenchie» («Френчі»).
– Мамо, мені добре там, де я зараз. Я знаю, для чого я приїхав. Я розумію, на що йду, – пояснював своє рішення у телефонних розмовах мамі, у котрої боліло серце за сина, який був у чужій країні, де йшла війна.
Під час виконання бойового завдання під Куп’янськом «Френчі» з гранатомета знищив російський танк, врятувавши одного зі своїх бразильських побратимів. За це був нагороджений медаллю «За сумлінну службу» III ступеня. Він справді був добрим воїном. Незадовго до загибелі замінив на бойовому посту свого пораненого командира.
Якось він сказав неньці: «Мамо, тут 14–18 роки (роки Першої світової війни) в XXI сторіччі». Історія, на жаль, повторюється, якщо люди не засвоюють її уроків. Двоюрідний дід Андреаса був солдатом Першої світової і загинув в окопах у 1918 році. Його останніми словами були: «Все добре». Ці ж слова стануть останніми і для його онука Андреаса, який більш ніж через сто років впаде в окопах під Сватовим на Луганщині. Він загине від осколкового поранення у шию 16 лютого 2023-го.
«Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за праве діло»
«Мій любий синочок, найдорожчий Андреас... Тобі ніколи не буде 23, 24, 25 чи старше. Ти залишаєшся вічно, вічно поруч зі мною, всередині мене, живеш так, як одного ранку в кінці 1999 року, я знаю, що ти був там... Ти не проживеш мого смутку, ти не побачиш, як вкопаються мої зморшки, ти не побачиш, як я старію, ти не будеш оплакувати мою смерть. Я знаю, що не буду сумувати, коли помру, я тебе не залишу, я приєднаюся до тебе. Я щаслива, що ти прожив своє життя так, як хотів… Я знаю, що ти усвідомив себе там, внизу, ти був зразковим як людина і боровся проти диктатури. Дякую, сину...» – напише його мама Едіт Галлоцці 21 серпня, перебуваючи у Києві, коли Андреасові мало виповнитися 23...
Серед особистих речей сина, які повернули його побратими, Едіт знайшла записку з вказівкою, де шукати його прощальне послання в телефоні. Він написав ці слова для родини 1 лютого – незадовго до загибелі, ніби відчуваючи, що війна його вже не випустить зі своїх пазурів: «Війна – це прокляття людства, тому що війна ніколи не вмирає. Завжди будуть справедливі причини, за які варто битися і вмирати за необхідності, боротися проти божевільних, які хочуть зруйнувати все, що їх оточує, заради власного его… Моя найдорожча мамо, люба родино, мої вірні друзі. Для мене війна скінчилась, але я ні про що не жалкую, я бачив достатньо героїзму і страхіть. Я молюсь, щоб ваша доля була більш милостива. Наше життя – коротке. Я вдячний небу за всі радості, за все щастя і випробування, які приготувала мені доля. Моє життя було чудове і майже наповнене. Ці декілька фраз будуть моїми останніми. Я прожив свої останні години, переглядаючи усі фото з вами, мої дорогоцінні спогади. Лише чудо могло б мене врятувати. Я знав, що ця місія могла бути занадто небезпечною, однак я чоловік впертий, я не хотів залишати своїх друзів самих у центрі цього пекла. Війна робить людей божевільними. Я виконав свій обов’язок, відстояв честь Франції, України і Європи. Я не відчуваю жодних докорів сумління щодо від’їзду в Україну, я знайшов сенс свого життя та своїх переконань. Єдине, про що жалкую, можливо, це те, що я не мав часу покохати когось усім своїм серцем.
Я сподіваюсь, ви знайдете сили мене пробачити, і Господь хотів би, можливо, з’єднати нас на небі або в іншому місці, роз’єднавши нас на цій землі. Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за праве діло. Я ніколи вас не забуду, люблю вас».
Які ж вони всі мудрі та красиві, наші янголи, воїни світла, забрані ненаситною потворою-війною...
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!