Наталія й Олександр Велимчаниці живуть у Раковому Лісі. Трьох своїх дітей мають, але всиновили ще трійко круглих сиріток. А також дали притулок бездомному дідові, якому в «домі престарілих» місця не знайшлося.
– Це наші менші, Настя та Люба, є ще і третій – Мирослав, – усміхається Наталія Велимчаниць. – Ми їх усиновили, хоча і своїх ще троє маємо. Та наші вже, вважай, дорослі, не сьогодні-завтра випурхнуть з дому. А ми з чоловіком любимо, щоб хата дитячими голосами повнилася.
Ці діти – круглі сироти. Мешкали раніше у Львові з хворою матір’ю, бабусею та дядьком. Потім їх завезли в спеціалізований інтернат, де оздоровлюються ті, хто контактував із хворими на туберкульоз. Малюки з нетерпінням чекали, коли заберуть їх звідти, навіть про смерть матері не знали, бо родичі не повідомили.
І Наталія, і Олександр самі з багатодітних сімей. І в оселі, і на подвір’ї Велимчаниць панує порядок, бо кожен тут має свої обов’язки: дівчата матері допомагають у хатніх роботах, хлопці – батькові у господарстві.
– Знаю, що ви й діда бездомного прихистили у себе?
– Так, – киває Наталія. – Мій чоловік Олександр їхав в автобусі з бригадою у Заболоття. На дорозі побачив діда з густою білою бородою, підібрали його. Розговорилися.
Виявилося, що 80-річний дід Михайло Марчук добирається до заболоттівського дому престарілих. Мовляв, жив там уже, але його звідти «попросили», тож перебивався, де міг, а тепер хоче знову туди попроситись. Олександр із товаришами так перейнялися дідовою проблемою, що підвезли старого до самого стаціонару проживання самотніх і немічних людей похилого віку. Проте прийняти діда там знову навідріз відмовилися. Виявилося, він був громадянином Росії й не мав права на українську пенсію. Хоча сам з місцевих, але після армії знайшов собі дружину в Краснодарському краї і мешкав там, доки жінка не померла. Відтак мусив звідти вибиратися, бо тамтешні люди його не любили, називали бандерівцем. Зрештою, у стаціонарі погодилися прихистити бездомного на кілька днів, доки бригада повертатиметься з роботи, щоб забрати його з собою в Раків Ліс. Власне, таким було прохання Олександра, який вирішив поселити діда в хатині, яка дісталася їхній сім’ї в спадок і доти стояла в селі пусткою…
– А як тепер ваш дідусь поживає? – цікавлюся.
– Майже два роки ми про нього дбали: і годували, і дрова на зиму завозили. Правда, і село допомагало, як дід у церкву став ходити. А потім сільська рада посприяла прилаштувати його в стаціонар, де проживають престарілі самотні люди. Провідуємо його там – каже, що добре почувається.
– Це ж зовсім чужа вам людина, а ви так перейнялися!
– Шкода стало старенького, якому ніде було голови прихилити. Раніше його прийняла до себе в Замшанах (село, звідки він родом) сестра, та вона сама вже похилого віку та ще й інваліда доглядала, тож мусив шукати інше місце.
Ігор СЛАВИЧ, Волинська область
Фото автора
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!