Волинянин Петро Парфенюк із села Світязь Шацького району з вдячністю та сльозами згадує свою бабусю-пасічницю Мар’ю Оніщук. Завдяки їй він знається на меді, робить з нього цілющі ліки. А від австрійців-бджолярів навчився новим технологіям – і меду більше качає, і улюблена справа не так втомлює.
Від голоду в Сибіру врятували бджоли
Скільки Петро Парфенюк себе пам’ятає, стільки його родина трудилася на власній пасіці у Костопільському районі на Рівненщині. Жили заможно, мали хату під бляхою, за польові роботи розраховувалися медом. За це совєти у післявоєнні роки вивезли сім’ю як куркулів у Хабаровський край.
– Баба казала: якби не пасіка, то на Сибіру не вижили б… – втирає сльози Петро Парфенюк, згадуючи ті страшні голодні роки. – Якось у лісі вона знайшла дупло, де був рій. Баба пчоли сохранила, стала розводити пасіку. Багато людей і себе врятувала медом. Так і протягнули там...
Петро Парфенюк народився у Сибіру. В Україну, на рідну Костопільщину, родина повернулася у 1966 році. По приїзді знайшли бджолині рої і знову стали займатися пасікою, яка рятувала у скрутні часи. Чоловік ще пам’ятає, як у Деражному шикувалися величезні черги до його баби-костоправа. Хоч була вже старенькою, та вправляла хворим хребти, суглоби, робила помічні мазі, настоянки. Померла, коли Петро навчався у сьомому класі. Мала п’ятеро дітей, багато онуків, а її справу продовжив лише він. Бо змалку з бабою і татом трудився на пасіці. Батько казав: «Лізеш до бджіл, як ведмідь у вулик».
Має вулики… без дна
Уже понад 30 літ Петро Парфенюк живе у селі Світязь, звідки родом дружина. Працював у Шацькому національному парку, де доглядав пасіку. Розповідає про доленосну зустріч з австрійськими бджолярами, які приїхали сюди ділитися досвідом. Вони і підказали, що треба впроваджувати нові технології, а не займатися пасікою дідівськими методами. Мовляв, так і легше, і менше часу витрачається, і більше меду отримаєш. Від них почув про вулики… без дна.
– Я дивувався, бо ж рамки висять над землею, ноги мої видно з-під вулика, а як бджоли у мороз мають перезимувати? – усміхається Петро Парфенюк. – Страшно, тому спочатку повністю на таку технологію не переходив. І справді, бджоли перезимували. Думав, то так, може, повезло. А потім побачив, що ті австрійські вулики без дна дійсно ефективні. Менше часу витрачається, мед швидше качаю. Тепер у мене усі такі. І хлопці знайомі теж переходять на цю технологію.
Петра Парфенюка австрійці запрошували на роботу, але він відмовився. Тож працює сам на себе. Має понад 70 бджолиних сімей у лісі. Позаторік вперше качав соняшниковий мед, а так переважно з різнотрав’я, крушини, золотарника, чебрецю. Коли на пенсії зайнявся бджолярством, почав згадувати бабусині рецепти цілющих ліків, які легко зринають у пам’яті навіть через багато десятків літ. Приміром, робить настоянку прополісу для лікування грипу та застуди. А також варить мазь від хворих суглобів, для якої треба змішати бджолиний підмор, оливкову олію, прополіс, забрусний віск.
Як розпізнати, чи мед справжній
Пасічник ділиться секретами, як дізнатися, чи справжній мед купили. Перший спосіб називає «молекулярною пам’яттю меду». Потрібно на тарілку налити трохи меду, зо дві ложки води і поколихати. Якщо з’являться соти – справжній. Також можна прикласти в куточок ока краплю меду. Якщо пече – натуральний. Петро Парфенюк каже, що, наприклад, мед з крушини чи різнотрав’я навіть рік може не цукритися. Це залежить від деяких чинників. Якщо банка з медом стоїть у теплому місці – довше осідатиме, у прохолодному – швидше.
За якість своєї продукції Петро Парфенюк відповідає. Тому і забирають його мед в усі куточки України, крім окупованої частини. Везуть і за кордон, куди передають навіть літаками – у Нідерланди, Велику Британію, Німеччину, Польщу, Білорусь. Іноземці знають: справжній світязький мед – запорука міцного здоров’я.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!