Уже багато років тому у «Віснику+К» зародилася гарна традиція – відзначати річницю газети цікавими та незабутніми поїздками. Такі екскурсії залишаються у пам’яті назавжди. Ми часто зі сміхом та жартами любимо згадувати, як смажили барана на вертелі у Карпатах, як купалися в термальних джерелах в Угорщині, як дивувалися красі Хотинської фортеці… А натхненником й організатором наших поїздок є шеф-редактор Євген Хотимчук, якому щиро дякуємо за приємні враження та гарний настрій.
І танці, і… ворожіння, і посвята редактора в опришки
Коли в редакції зародилася традиція подорожувати, тепер уже ніхто не пригадає. Але цей звичай настільки прижився, що з нетерпінням чекаємо весни, коли святкуємо чергову річницю нашого видання, й загадуємо: а куди зберемося цього разу?
А об’їздили ми всім колективом чимало визначних місць Західної України. На перше п’ятиріччя газети подалися в мальовничий куточок Рівненщини – на Білу гору. Пам’ятаємо смак справжньої козацької юшки, яку готують з курей, пшона, масла. А як ми танцювали, прикрасивши себе віночками з польових квітів! Фотографувалися біля старезного дуба, що корінням ледь втримувався над урвищем. А вже десятиріччя відзначали у санаторії «Лісова пісня». Веселилися настільки гучно, що не лягали спати цілу ніч. Співали, згадували смішні історії біля вогнища. А наступного дня – у кінці квітня – навіть відкрили купальний сезон!
Незвичайним було також святкування 15-ї річниці «Вісника+К» – у Карпатах. Напрочуд приємний відпочинок нам організували косівські поштовики на чолі з Марією Крутофіст. Відвідали давній Рогатин, де народилася Роксолана, старовинний Галич, Івано-Франківськ. Про ті дні згадуємо досі. Як редактора посвячували у справжні карпатські опришки, подарувавши топірець. Треба було, не шкодуючи здоров’я, шалено кружляти в гуцульському танці під запальні мелодії місцевих музик. Як для нас смажили баранчика на вертелі, як ми смакували банушем з грибною та м’ясною підливою, пили карпатські наливки. А потім під плескіт гірської бурхливої річки заворожено милувались, як сонце сідає за гори.
Ще раз щиро дякуємо за такі чудові спогади!
Цікавою була поїздка у Колодяжне в садибу-музей Лесі Українки і до озера Нечимного. Тут нас приймав лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк зі своєю дружиною Валентиною. Вгощали, співали, а місцева жіночка ворожила нашим дівчатам долю. Хтозна, чи те гадання справдилось, але точно потішило. Бо реготали на весь ліс і підставляли долоні одна поперед одної. Згадуємо не раз і поїздки у Почаїв, де колективом молилися біля давніх ікон. А в Зимненському монастирі миловидна молоденька монахиня не тільки розповідала про резиденцію князя Володимира, а й учила нас усіх… правильно хреститися. Були приємно вражені, коли петляли низькими та вузькими ходами у печерах Тернопільщини. Пам’ятною видалася поїздка до нашої скорботної минувшини – Берестечка. Побували у давніх українських фортецях – Хотині та Кам’янці-Подільському. А також у багатьох замках: Острозькому, Дубенському, Підгорецькому, Золочівському, Олеському. Блукали серед зруйнованих казарм, будинків Тараканівського форту, де один необережний крок убік – і можеш потрапити у пастку.
Минулого року з колегами об’їздили Закарпаття, побували у Мукачівському, Шенборнському замках. Розбитою дорогою автобусом піднімалися до мальовничого озера Синевир, яке заховалося високо в горах у дрімучих смерекових лісах. Якихось двадцять кілометрів плентались аж півтори години, підскакуючи на ямах. Це ж українська перлина, яка може вразити будь-якого іноземного туриста! Але чи ж він захоче так важко до неї добиратися? Ще неприємно вразило, як біля підніжжя стояв гурт місцевої молоді – п’яні, накурені 15-літні дівчата і хлопці. Та вже наступного дня нас чекав лише хороший настрій. Проте до сьогодні нам усім соромно перед редактором. Проїжджали Хуст, і Євген Якович запропонував прогулятися цим історичним містом, де зароджувалась Україна. У відповідь – німа тиша. Ми, дорослі жінки та чоловіки, сидимо, як шкодливі школярі, похнюпивши голови, і мовчимо. Бо ж скоріше хочемо в інше місце – хлюпатися у термальних басейнах та дегустувати п’янке закарпатське вино!
Плакали, що не потрапили у Віденську оперу
Не так давно ми зважилися вже на закордонний відпочинок – теж завдяки нашому шеф-редактору. Чотири роки тому побували в сусідній Польщі. Запам’яталось, як у Варшаві, проїжджаючи біля президентської резиденції, за кілька метрів бачили президента. Без численної охорони, привселюдно! Для нашої редакційної братії таке видовище було неабиякою диковинкою. Адже в нас тоді керував Янукович, і його постійно ховали своїми тілами десятки охоронців. Гуляли старим містом у Варшаві. Блукали вуличками Казімежа-Дольного на річці Віслі, де кожний будинок – маєток чи письменника, чи артиста, чи то художника.
А наступного року поїхали ще далі – в Угорщину й Австрію. Досі згадуємо, як не могли потрапити в метро Будапешта, бо ж не знаємо мови, а дівчата вмовляли охоронця показати, як купувати квиток. Він не мав права зрушити з місця, але таки не встояв перед нашими чарівними Наталками. Потім каталися корабликом по Дунаю, споглядаючи вечірнє місто. А Відень зустрів нас дощем, проте екскурсія теж вийшла чудова. Вразили старовинні замки, храми, а ще – дорога їжа. Як згадаємо, що такий-сякий обід коштував більше десяти євро!.. Та душу відвели справжньою віденською кавою зі штруделем – такий сюрприз нас очікував від редактора, який залишився вдома та потурбувався про приємний подарунок. Нас приголомшило, що обслуговуючий персонал розмовляє російською, коли ми недолугою англійською спробували зробити замовлення у кафе. Пам’ятаю, як хотіли потрапити у Віденську оперу. Вистояли довжелезну чергу, а не впустили тих, хто був у… вкорочених штанцях. Ви би бачили, як дівчата зі сльозами на очах виходили з опери! А ті, кому вдалося побувати на спектаклі, стояли на останньому балконі, ноги нили від утоми, бо сидячих місць для туристів нема. Зате побачили світських віденців – у вечірніх блискучих сукнях, з віялами у руках.
Завдяки кованій троянді зустріла долю
Добрим словом хочеться подякувати нашим чоловікам-вісниківцям. Вони придумують для нас, жінок, яких більшість у колективі, незвичайні святкування 8 Березня. Наприклад, запросили справжніх ковалів, які викували кожній металеву квітку. Та чи то майстри були занадто сором’язливі, чи не знайшлося спільних тем для розмови, що незаміжні вісниківки з нежонатими ковалями долю не поєднали. А от Наталка Філіпчук у той же вечір знайшла свою пару і згодом стала Іщук. У кафе при «Там-Тамі» зустріли знайомого з його мовчазним другом, перед якими дівчата хвалилися кованими трояндами. Вже у жовтні той мовчазний хлопець і Наташа відгуляли весілля. Отак завдяки «Віснику» та подарованій викуваній квітці дівчина знайшла коханого чоловіка. Також спливло на згадку, як нам подарували відпочинок у заміському комплексі, де ми практикувалися грати в теніс, більярд. Там у басейні Мирослава Косьміна навчилася нарешті плавати, хоч раніше не раз відпочивала на чорноморських пляжах. А ще нам влаштували справжнє… льодове свято на катку. Хтось, вибачте, їздив на ковзанах, як корова на льоду, а Лариса Мартинюк граціозно кружляла, як справжня олімпійська фігуристка Ірина Родніна. На кілька годин ставали і моделями, коли нас вчили ходити на подіумі. Спочатку, звичайно, було дивно, та потім самі вибирали плаття і ставали у чергу на макіяж. Запам’яталося 8 Березня у… конюшні. Тут дівчата каталися верхи на конячці торійської породи. Було смішно, коли, крекчучи, з допомогою інструктора піднімалися на височенного коня. А потім неможливо було вмовити перейти з манежу до святкового столу. Приємних, неповторних, чудових екскурсій та святкувань у «Віснику» було чимало. Про них найкраще вам розкажуть фотографії. Будемо живі-здорові – знову подамося мандрувати у світи!
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!