Сьогодні увага всіх українців прикута до війни на сході. Тут вирішується доля дуже багатьох українців і навіть всієї держави. Кращі сини і дочки Батьківщини воюють за волю і незалежність, цілісність України. Я ж хочу розповісти про героїв-повстанців УПА, своїх земляків, котрі йшли на вірну смерть за ці ж самі ідеали у сорокових роках минулого століття.
Тільки Господь і чудо врятували рукопис Чумака
Вперше для широкого загалу про Олексія Пархомчука (псевдо Чумак) розповів 25 квітня 2013 року на сторінках обласної газети «Волинь-нова» нині покійний власний кореспондент цього видання Петро Боярчук. Особливу увагу він приділив історії знайденого рукопису «Нарису визвольної боротьби» Рожищенського району. Вона дуже схожа на детектив.
Записки повстанця журналісту передав у 2009 році колишній начальник дільниці Луцького заводу будівельних конструкцій, житель села Іванчиці Рожищенського району Степан Самосик. До нього нарис потрапив на початку двотисячних років. Затятий бджоляр надумав прикупити собі кілька вуликів. Його дружина познайомилася з жінкою, котра назвалася Лесею. Та розповіла, що у неї стоять на дачі у Луцьку біля Гнідави чотири порожні вулики. Вони були старенькі, потребували ремонту. Самосик їх купив і привіз у столярний цех на завод, де тоді працював.
Через якийсь час до Степана прибіг один з майстрів, тримаючи у руках схожий на поштову бандероль пакунок. У ньому лежало кілька товстих загальних зошитів, списаних гарним рівним почерком. Самосик уважно став перечитувати записи. Він зрозумів, що ці документи мають значну цінність. Тому звернувся до колишньої хазяйки Лесі. Та нічого про рукописи не відала, лишень допитувалася, чи не було там цінних речей. Пан Степан приїжджав і в Рудку-Козинську, намагався знайти там родину чи людей, котрі зацікавилися б рукописами (Чумака). Та все марно.
Отоді він і звернувся до Петра Боярчука. Той у свою чергу розпочав пошуки зацікавлених осіб. Навіть вийшов на сина Олексія Пархомчука Володимира. Проте усі намагання журналіста пролити більше світла на історію «Нарисів» та подальшу долю їх автора не принесли особливих успіхів.
Петро Оксентійович широко розповів про цю незвичайну знахідку Чумака у газеті «Волинь-нова» у квітні-травні минулого року, були також опубліковані уривки з його нарису підпільника.
На превеликий жаль, так пізно дізнався про цю людину, його подвиг, історичні записи я, уродженець Рудки-Козинської. Вважаю, що мені сам Бог велів продовжити добру справу у розповсюдженні «Нарисів визвольної боротьби», донесенні її широкому загалу і розширити інформацію про автора-повстанця.
Двадцять літ у добровільній тюрмі
Для мене особливо цікавим було те, що читаючи «Нариси», мені траплялися імена людей, про яких неодноразово чув. Наприклад, про Стрілу. Про цю героїчну дівчину у Рудці-Козинській давно ходять легенди. Зокрема моя двоюрідна сестра Надія Зеленко, котра була зв'язковою у повстанців, розповідала, що неодноразово виконувала доручення Стріли. Надя захоплювалася її сміливістю.
А ось як описує Чумак бойову подругу: «Наша Стріла була не тільки добрим організатором жіночої сітки по району і досить досвідченою санітаркою, але мала багато хороших й інших прикмет. Сама малого росту, досить щупла, але струнка з делікатним смаглявим обличчям, чорними вузькими бровами... Перед нею ніколи і ніякого не було страху. Висміювала і суворо критикувала панікерів. Ми часто ділилися на три-чотири групи і завжди кожна бажала мати біля себе Стрілу».
Олексій Пархомчук з теплотою згадує маминого першого чоловіка Степана Пархомчука, котрий приходився йому двоюрідним братом. А ще автор розповів про останні дні життя мого рідного дядька Володимира Хотимчука, якого при відступі у перші дні війни вбив якийсь політрук.
Готуючи книгу до друку, ми зустрілися з найменшим сином Олексія Пархомчука Борисом, що проживає у Клевані. Всього у нього було четверо дітей. Борису уже за сімдесят. Смутно пригадує, як вони ловили рибу з братом у річці і з кущів вийшов якийсь дядько та запитав: «Що, хлопці, клює риба?» Вони щось відповіли.
Аж коли хлопці стали дорослими, тітка розповіла, що це був батько. А ще Борис розповів і про страждання матері, котру вивезли на Сибір, а дітей пороздавали по родичах. Можна уявити, як побивалася зраненою лебідкою ненька, як повсякчас краялося її серце. Наприкінці п'ятдесятих як приїхала мати у відпустку. Не могла натішитися дітьми. А однієї ночі в житі зустрілася з чоловіком.
Якою була та картина, якими були ті муки і біль, сльози і розпука від безвиході та безсилля! Борис підкреслює, що мама була дуже гарною. Заміж вдруге так і не вийшла. Після звільнення із заслання жила у Клевані.
Майже два десятки літ Олексій Пархомчук переховувався по криївках, горищах, житах, лісах. Де саме, ніхто не знає. Цю таємницю він забрав із собою у могилу. Так прирік себе на добровільну в'язницю. Зате залишив по собі безцінні свідчення героїчної боротьби патріотів за нашу з вами волю. До речі, написаний «Нарис» у дуже хорошому стилі, образною мовою, деінде пробивається гумор, читається легко, з інтересом.
Останній бій Довбуша
У «Нарисі» описано бій у селі Рудка-Козинська. За доносом сексота енкаведисти оточили повстанців у клуні Михайла Мосійчука в урочищі Михайлівка. Хлопці вирішили прориватися напролом. І їм вдалося вирватися. Хоч при цьому Чумак зауважує: «Один наш був легко ранений, а Довбуш - важко ранений, який, набравшись останніх сил, сказав: «Віддаю молоде життя за Україну, прощай молодість» і при цих словах дострілився. Ці останні його слова чули кілька жінок, а саме Бекеруки Христя і Настя».
Мені вдалося дізнатися про загибель Довбуша більше. Його поранили біля будинку Наталії Фінюк. На її городі енкаведисти й закопали тіло повстанця. Вночі Домна Фенюк, Анастасія Фенюк, Наталія Фінюк відкопали Довбуша, помили, нарядили, помолилися Богу над покійним, а потім відвезли на кладовище і поховали по-людськи. Які ж то героїчні були ці жіночки. Якби хтось «стукнув», це поховання закінчилося б плачевно.
Наступного дня енкаведисти знову приїхали у Рудку-Козинську, винюхували щось нове про бандерівців, та безуспішно. Прийшли на те місце, де був закопаний повстанець, стали, справили малу нужду на знак зневаги і як помсту за вбитих своїх колег (а поклали тоді їх п'ятеро). Вони й не здогадувалися, що наруга їм не вдалася.
Редакція газети «Вісник+К» вирішила вшанувати пам'ять героїв-повстанців. На могилі Довбуша Миколи Абрамовича встановлено пам'ятник. Ми також підготували і випустили у світ книгу Олексія Пархомчука «Повстанський літописець».
Євген ХОТИМЧУК,
Волинська область
На Покрову 14 жовтня о 14-й годині на кладовищі у Рудці-Козинській відбудеться освячення пам'ятника повстанцю Довбушу, після цього у Будинку культури - презентація книжки «Повстанський літописець». Хто зможе - запрошуємо долучитися до благородної справи.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!