Львівський художник Лев Скоп презентував виставку – 365 ікон Богородиці, намальованих на ґонтах (дерев’яних покрівлях), з церкви Св. Юра XVII ст., що у Дрогобичі. Рік пішов у нього на те, щоб зобразити Богородицю на кожній дощечці – тож тут є ікона на кожен день. Крім того, художник стверджує, що серед його робіт немає однакових образів: десь сум, а десь радість, тривога, зажура, велич, диво, тепло, різні погляди.
Свою колекцію художник виставив у галереї на продаж. Одна ікона на дошці коштує лише 365 гривень. Усі гроші він планує віддати на благодійність для хворих дітей з діагнозом муковісцидоз.
Мирослава КОСЬМІНА,
м. Львів
На Івано-Франківщині журналісти тижневика «Репортер» вирішили підбити підсумки 2013 року. І склали список тих прикарпатців, які відзначилися чимось особливим. Кожну «людину року» супроводжувала промовиста назва.
Так, нардепа від «Батьківщини» Володимира Купчука нарекли «Тушкою року» за те, що у квітні він поливав їх брудом, а вже у червні став сам «тушкою».
«В’язнем року» назвали минулорічного директора міського департаменту містобудування та архітектури Олега Гаркота. Майже рік розглядалася його справа про хабар, коли прокурор просто ошелешив усіх своєю поблажливістю, попросивши покарати підсудного лише штрафом та конфіскацією майна. Але наступного дня ще більше здивував суддя – Гаркот отримав п’ять з половиною років позбавлення волі, під варту його взяли у залі засідання, і він там знепритомнів. Нині, коли справа в апеляційному суді, карти знову помінялися: прокурор уже вважає вирок суду обґрунтованим, а потерпілий просить поблажливості до Гаркота.
Загалом журналісти номінували 13 прикарпатців, в більшості, звісно ж, депутатів. Окрім «в’язнів» і «тушок», були ще й такі номінації, як «Кувалда року», «Рекордсменка», «Облом», «Свідок», «Стрілець», «Революціонер» і навіть «Хто такий?», яким нарекли секретаря Івано-Франківської міської ради Миколу Вітенка.
Юлія САВІНА,
Івано-Франківська область
Днями у Свято-Михайлівський храм міста Могилів-Подільський урочисто повернули старовинну ікону Божої Матері, вивезену офіцером Вермахту під час Другої світової війни. Тривалий час вона зберігалася у німецькій родині Реренерів. Вже на порозі смерті колишній офіцер наказав своєму сину повернути її справжнім господарям. І ось тепер уже далеко не молодий Айкне Реренер, пам’ятаючи заповіт батька, привіз реліквію до Могилева-Подільського і передав її служителям Свято-Миколаївського храму. До речі, ця церква була збудована ще у ХVІІІ сторіччі. У лихі часи минулого століття вона зазнала чималих втрат, зокрема чотири старовинні ікони. І от одну із них повернули, а доля ще трьох невідома.
Мирослава КОСЬМІНА,
Вінницька область
У селі Кліщівна Рогатинського району – справжній духовний скарб. Тут є унікальна чудотворна ікона, яка допомагає віруючим побороти найскладніші недуги. Завдяки цьому образу Всецариці село перетворилося на паломницький центр. Люди не раз переконувалися: щира молитва біля цієї святині творить дива – немічні зцілюються від найскладніших хвороб, навіть онкологічних. Тож і сьогодні поспішають до Богородиці, аби ще раз попросити милості.
Світлана РІДНА,
Івано-Франківська область
Щоб зацікавити лікарів працювати у сільській місцевості, потрібно їм створити належні умови для життя і праці. У цьому переконані в управлінні охорони здоров’я Волинської області. Медична галузь Волині краще забезпечена лікарями, ніж інші області, аж на 83 відсотки. Як сказав Віктор Пошивайло, завідувач педіатричного відділення Маневицької центральної районної лікарні, його як випускника насамперед цікавило, чи отримає він дах над головою, коли приїде працювати у поліську глибинку.
Віктор Пошивайло з маленьким пацієнтом Іллею
Як повідомила Людмила Згоран, начальник відділу організаційно-кадрової роботи управління охорони здоров’я Волинської області, станом на 1 січня 2013 року найбільш забезпечені лікарями Камінь-Каширська ЦРЛ – на 89 відсотків, Любешівська – на 88,8, Рожищенська – на 86,1. Проблеми у Турійській – там лікарня укомплектована лікарськими кадрами тільки на 67,9 відсотка. Людмила Адамівна переконана, що одна з причин, чому медики не хочуть йти працювати у сільську місцевість – це відсутність житла. Тож незабаром в області буде прийнята програма місцевих стимулів для працівників галузі охорони здоров’я Волинської області на 2014-2017 роки. А це і виділення земельної ділянки для будівництва, і забезпечення житлом, і надбавки до заробітних плат для молодих лікарів... Все це залежатиме від кишень місцевих бюджетів. Але те, що заохочувати молодь працювати в селі потрібно, переконані й досвідчені фахівці.
Лариса Коваль, заступник головного лікаря з медичної частини Маневицької центральної районної лікарні, розповіла, що і сама в дев’яностих роках отримала квартиру.
– І мої колеги також. Наприклад, біля лікарні є п’яти-, три- та двоповерхові будинки, і у них чимало житла виділено саме для медиків. Крім того, наш головний лікар Андрій Федосійович Гетманчук проводить велику роботу, щоб забезпечити працівників медицини квартирами. Наприклад, у 2009 році вивільнилося приміщення, де була раніше бухгалтерія. У ньому зробили ремонт, і там оселилося семеро молодих спеціалістів, які працюють у Маневицькій центральній районній лікарні. Стояло приміщення, де був колись рентген-кабінет. Також зробили ремонт, і там живе сімейний лікар. Так само вчинили і з колишнім приміщенням, де працювали фтизіатри: віддали його лікарям під помешкання. Усі ці квартири є відомчим житлом ЦРЛ. Як і гуртожиток, де живуть три медсестри, стоматолог та інженер з техніки безпеки. Лариса Петрівна каже, що, можливо, це не шикарні апартаменти, але дах над головою в людей є. Адже на півтори-дві тисячі, які зазвичай отримує початкуючий лікар, виживати на найманій квартирі вкрай складно. А про купівлю годі говорити.
– У нас проходив інтернатуру лікар-педіатр з Донецька. Він повернувся до нас працювати, – каже Лариса Петрівна. – Думаю, що одна з причин переїзду на Волинь – це те, що ми забезпечуємо житлом.
Віктор Пошивайло, лікар-педіатр і водночас завідувач педіатричного відділення, зізнався, що і справді купився на те, що в Маневичах виділяють житло, і вже з 2010 року працює на Волині, хоча вся його родина мешкає на Донеччині. Він каже, що тут йому подобається. Особливо волинський ліс і водойми. У вихідні він любить порибалити. А от чи запропонують йому десь ще житло, він не впевнений. Тож поки що Маневичі полишати не збирається.
Тому, як зазначила Лариса Коваль, їхня центральна лікарня потребує тільки чотирьох спеціалістів – лора, уролога та двох анестезіологів. Тож як на місцях підтримуватимуть медичні кадри, так вони і поспішатимуть працювати у сільські райони.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото автора
79-річний Олексій Шова зі Сторожинця приніс до районного штабу «Батьківщина» вісім тисяч гривень, які попросив передати у Київ для потреб Євромайдану. Чоловік мешкає самотньо у двокімнатній квартирі. У його помешканні немає дорогих меблів, зате тут чисто і прибрано. У вітальні скотчем приклеєний плакат із зображенням Юлії Тимошенко. Свій вчинок пояснює просто:
– Думав-думав, і додумався: може, на старості літ щось зробити добре для рідного народу. Скільки ще той Путін з Януковичем грабуватимуть цю країну? Я отримую відносно хорошу пенсію – чотири тисячі гривень. Грошей на добрі вчинки не шкода. Совість не дозволяє зробити по-іншому! Я можу ще дати, якщо треба буде. Подумаю...
Найбільшою мрією пенсіонера є звільнення Юлії Тимошенко.
Олександр МЕЛЬНИЧУК,
Чернівецька область
Замість прикрас тут агітки та прапори
Головна новорічна ялинка країни на столичному Майдані Незалежності цього року має особливе символічне значення. Фактично зі спроби встановити її, яка супроводжувалася жорстоким розгоном студентського Євромайдану, народився новий – Майдан людської гідності. Минуло уже більше місяця, і ось прийшов Новий рік. Готувалися до нього і майданівці. А головна ялинка країни стала справжньою артподією. Серед українців по усьому світу поширилася нова тенденція – замість традиційних ялин та сосен встановлюють у своїх помешканнях точні зменшені копії ялинки з Євромайдану, виготовлені власноруч.
Напередодні свята ми ставили «ветеранам» Майдану два запитання: чи збираються зустрічати Новий 2014-й рік на своєму посту і якого подарунка очікують найбільше?
Михайло Рамей (село Турятка Глибоцького району Чернівецької області):
– На Майдані із земляками з 6 грудня. Де святкуватиму Новий рік? Звичайно, на Майдані. Поїду звідси на другий день… після перемоги. Ми особисто не можемо досягнути якихось змін, але стоїмо тут, аби зробити сильнішими опозиційних політиків.
Для себе нічого не хочу. Треба усе це вимести, вичистити, розібратися з цією бандою. Це і буде найкращим подарунком у новому році.
Ростислав Донцов (Львів):
– Усьому свій час. Не знаю, де доведеться зустрічати Новий рік, можливо, і тут нас застане. Зрозуміло, що усі втомлюються, і потрібна заміна. Я уже тут втретє, буквально на день-два їжджу додому помитися, також провідую побитих друзів, а потім – назад на Майдан.
Кращим подарунком була б відставка Азарова і його Уряду. Моєму другові хочуть «пришити» до 8 років. Він просто із сестрою гуляв у той день біля Банкової. У нього черепно-мозкова, перелом носа, щелепи, множинні забої. Думаю, для нього було б гарним подарунком, якби винних у побитті мирних людей покарали.
Василь Нагірняк (місто Калинівка Вінницької області):
– Я сам з Вінниччини. Змолоду служив на флоті – на Північному і Чорноморському. На Майдані представляю Чорноморське козацьке військо. З товариством охороняємо вхід з Хрещатика – у разі нападу будемо перекривати, стежимо, аби не було п’яних.
У Києві кілька тижнів, але якщо доведеться, то і Новий рік, і Різдво на Майдані святкуватиму. Бо ми тут до кінця.
– А як же жінка?
– А пісню про Сагайдачного знаєте, там співається «Проміняв жінку на тютюн та люльку». Так отож. Звичайно, якби усе вирішилося до Нового року, було б добре. Та щось не віриться, що нам влада зробить подарунки до свята.
Сергій КРАЙВАНОВИЧ, м. Київ
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
У сім’ї Васильченків, що живуть неподалік Житомира, років двадцять тому прижився звичай прикрашати напередодні Нового року калину під вікном. Коли діти Сашко та Аня навчалися у молодших класах, батьки поїхали 31 грудня до міста по подарунки. Була сильна завірюха, тож чоловік з жінкою затрималися. Коли стемніло, син з дочкою сіли на підвіконня й сумно дивилися на засніжену дорогу. Потрібно було прикрасити ялинку, яку тато зачинив у пивниці, й малята хвилювалися, що не встигнуть цього зробити. Нарешті дітям набридло чекати, а ключа від підвалу вони не мали, тож Аня запропонувала нарядити інше дерево – їх на подвір’ї багато. Під вікном росла калина, яку посадила прабабця. Братик із сестричкою дістали новорічний дощик, ялинкові іграшки та заходилися одягати деревце. Коли кипіла робота, повернулися батьки. Відтоді сім’я прикрашає калину щороку – попри те, що ставить у будинку ялинку. Аня та Саша виросли, й тепер сімейну традицію підтримують їхні діти.
Лариса ПОПРОЦЬКА,
Житомирська область
Славко всівся за кермо новенької «Шкоди». Довго петляв засніженими вуличками вечірнього Львова й нарешті виїхав на трасу. Падав мокрий сніг з дощем, який одразу замерзав. Але думки про те, що їде у своє рідне місто та ще й до коханої дівчини, вселяли надію й додавали оптимізму. Спершу, звісно, загляне до батьків, а потім поїде до Лільки зустрічати Новий рік. З думкою про кохану серце оповило приємне тепло. Ліля дуже хороша дівчина: самостійна, багато досягла у житті. Цілком підходить йому за дружину. Ось уже два роки зустрічаються, тож пора, напевне, пропонувати руку й серце.
За цими приємними думками Славко ледь помітив у сніговій заметілі жіночу постать, що перебігала дорогу перед самісінькою машиною. «От дурепа, куди спішиш?» – подумав він і глянув у бокове скло. Помітив, що біля тротуару ця жінка впала і не поспішала вставати. Славко загальмував. Виходити з машини не хотілося, але й перехожих поруч не було. Не залишати ж невдаху саму на дорозі.
– Що ж ви так поспішаєте перед Новим роком? Давайте руку.
– Я не можу піднятися, дуже болить нога, – на Славка дивилися перелякані до смерті дівочі очі.
– Е, кепські ваші справи, – сказав Славко. – То що, у лікарню? Зателефонуйте до рідних, щоб не турбувалися, – порадив.
– Мені нікому дзвонити, от лише Васька, – сльози хлинули з очей.
«Ото влип», – думав Славко. Мало того, що цю дорослу плаксу треба везти у травмпункт, то в неї ще й син маленький вдома залишився – Васька. Але часу на роздуми не було, і він помчав до найближчої лікарні. У відділенні їм зовсім не зраділи. Ще б пак: на годиннику десята вечора, а тут поки рентген зроблять, ногу складуть та загіпсують, дивись, і Новий рік прогавиш.
Славко вийшов у коридор, щоб поговорити з Лількою. Тільки в трубці пролунав гудок, як вона сердито закричала:
– Може, взагалі приїдеш рівно в дванадцять? Я тут бігаю, стіл накриваю, а тебе ні слуху, ні духу!
– Розумієш, – спробував пояснити, – тут дівчина…
– Дівчина?! Звісно, дівчина! Бо де ж ще можна шльондрати так довго! З мене досить! – і вимкнула телефон.
Настрій геть зіпсувався. Славко повернувся у приймальне відділення.
– А ви хто потерпілій будете? – запитально глянула медсестра.
– Чоловік, – випалив і сам здивувався своїй дотепності.
– Чоловік? От і добре. Їдьте в аптеку і купіть своїй дружині милиці. Вони їй тепер згодяться надовго, – порекомендувала медсестра.
Оля мовчала, терпляче чекала рентгенівського знімка, а потім довірила ногу травматологу. «Ото вибігла по хліб», – розмірковувала. Не любила свят, вихідних. З того часу, як батьки загинули в автокатастрофі, дівчина замкнулася в собі, жила лише роботою і домом. Багато читала, плела бісером, виготовляла ляльки-мотанки, готувала цікаві стенди для малечі. Адже працювала в дитячому садочку вихователькою. Завідувачка її дуже цінувала, бо Оля могла затримуватися після роботи, когось підмінити. А вдома на неї чекав кіт Васька. Він цілий день скучав без господині, а коли Оля приходила додому, то задоволено нявкав і терся біля ніг.
…– От і все. Забирайте свою дружину і бережіть її, – слова травматолога повернули Олю до дійсності. Вона невміло сперлася на милиці і пошкандибала до виходу. Краєм ока помітила, що на годиннику 15 хвилин по одинадцятій. Назвала свою адресу, і Славко помчав вечірнім містом. Біля будинку загальмував, допоміг вийти Олі з машини.
– Хай Васька тобі вдома допомагає, бо ж на перших порах буде важко, – казав Славко, проводжаючи Олю до дверей квартири.
– Васька? – вперше за весь вечір усміхнулася. – Гаразд, він у мене надійний.
Вже відмикаючи двері, Оля просила в Славка вибачення за те, що зіпсувала йому вечір. Але Славко й слухати нічого не хотів, він помчав на проспект Соборності, де живе його кохана. Припаркував машину, глянув на вікно. О! Там навіть не світилося. Прожогом вибіг на третій поверх і щосили натиснув на дзвінок. Але дівчина не відчиняла.
– Ліль, відчини, я під твоїми дверима! – кричав у слухавку Славко.
– Ти, напевно, з глузду з’їхав. Дурепу знайшов? Я в компанії гарних молодих людей, і не турбуй мене. З Новим роком!
Славко намагався ще кілька разів зателефонувати Лілі, але виявилося, що «на даний момент абонент недосяжний». Сів у машину й тяжко опустив голову на кермо. «Ото Новий рік, зроду такого не було. Нащо ж ти бігла перед моєю машиною?» – подумав Славко про Олю. І раптом йому захотілося знову повернутися до неї. Але як же він зайде серед ночі, що скаже? «Залишу свій номер телефону, – вирішив, – а раптом я їй буду потрібен».
У вікнах світилося, і це додало Славкові впевненості. Оля відчинила двері і запросила увійти. В кімнаті працював телевізор, про Новий рік тут нагадували хіба що кілька ялинкових гіллячок, які стояли у дорогій кришталевій вазі. Славко шукав очима Ваську, але нікого, окрім дівчини, в кімнаті не було.
– Та ви проходьте, бачу, настрій у вас зовсім кепський. Я знаю, це все через мене. От послухайте, як Президент вітає українців, а я чайник поставлю, – тихо мовила Оля.
Вони просиділи до ранку. Оля вперше розповіла незнайомцеві про свою нелегку долю: у 18 залишилась круглою сиротою, сама здобувала вищу освіту, шукала роботу і вчилася жити без рідних. І окрім Васьки, у цілому світі в неї нікого немає. Коли Славко почув, що це кіт, обоє сміялися до сліз…
…З того часу минуло три роки. Оля стала хорошою дружиною для Славка. У них підростає однорічна красунечка Соломійка. Живуть у Львові і з нетерпінням чекають Нового року. Адже саме це свято допомогло їм знайти одне одного і покохати на все життя.
Тамара ПОЖАРЧУК
Надія Вознюк із правнуком Матвійком, внучками Іриною та Вікторією
На подвір’ї Галини Вознюк із села Вири Сарненського району Рівненщини завжди пахне пиріжками. 75-річна жінка частенько балує дітей та внуків власною випічкою. Щоправда, до печі бабуся стає лише тоді, коли не зайнята вишиванням. Уже чи не половина села має її вишиванки. Люди розповідають, їхня Галина Іванівна – знана майстриня. Роботи вирівської рукодільниці навіть у місті Протвіно, що неподалік російської столиці, виставляли.
За голку пані Галина взялася ще у п’ятому класі. Мама вишивала гладдю, тож доньку також навчила цьому заняттю. Хрестик опанувала вже будучи студенткою педагогічного училища.
– Викладачем праці у нас був чоловік. Він часто приносив показати свої вишиті картини. Роботи мені дуже сподобалися. Помітила, що вишивка хрестиком виходить гарнішою, ніж гладдю, – пригадує рукодільниця. – Іноді розболиться голова, то одразу ж беруся за голку, і біль наче рукою знімає.
Жінка розповідає, що вишивала все – від рушників до простирадл. Багато років пропрацювала вчителем молодших класів, тож з дітками «хрестили» серветки. Зі старшокласниками, у яких вела гурток, вишили портрети Івана Франка й Тараса Шевченка. Проте найбільше Галина Вознюк любить гаптувати сорочки. Зізнається, що кожен член родини уже має по кілька вишиванок, а нині взялася розшивати сукню меншій онуці.
– Свою першу сорочку вишила на нейлоні, – розповідає пані Вознюк. – Коли показувала знайомим готовий результат, ніхто не вірив, що це моя робота. Вишивати по такій тканині дуже важко. Я ж малювала олівцем лінії, аби було видно, куди класти хрестики.
Нерідко зробити замовлення до поліської майстрині приїздять зовсім незнайомі люди. Нещодавно, розповідає Галина Іванівна, подружжя із Київської області замовило у неї сорочки. Свого часу роботи рукодільниці виставлялися аж у Московській області.
– Якось гостювала у дочки в Росії. Гуляючи містом, побачила оголошення, що планується виставка рукоділля. Розповіла про це рідним, і вони наполягли, аби я представила там і свої роботи, – розповідає Галина Вознюк. – Зібрала у доньки вдома всі вишиті штори, скатертини, картини і понесла на показ. На тій виставці я навіть отримала приз «Глядацьких симпатій».
Натомість завідувачка сільського Будинку культури Людмила Лех розповідає, що у свої 75 Галина Вознюк ще молодим фору дасть. Без її участі не обходиться жодне місцеве святкування.
– Галина Іванівна для нас справжня знахідка. Чи то виступ у районі, чи якийсь концерт у селі, чи треба десь народні ремесла представляти – завжди до неї звертаємося. Знаємо, що не відмовить, – каже пані Людмила. – Коли до 200-річчя з дня народження Шевченка майстрині зі всього району вишивали на великому полотні його «Заповіт», свою лепту від нашого села внесла саме вона, вишила цілу строфу. А що смачні пироги пече – знає уся вулиця.
– Ой, я навіть інгредієнти додаю не за рецептом, – ніяковіє розхвалена жінка. – Ще малою любила дивитися, як бабуся замішує тісто, а потім на черені випікає його. Пішла на пенсію, тож стала й своїх онуків балувати пиріжками. Тепер весь час як не з голкою сиджу, то біля печі пораюся. Іноді засяду за вишиванням на кілька днів, а рідні уже питають, коли пектиму смаколики.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
Фото автора
Хмельницький пенсіонер Леонід Фартушняк звів унікальний дім: стіни та підлога будівлі змайстровані без жодного цвяха, шматка дерева, плитки чи цегли – лише за допомогою цементу та… порожніх пляшок з-під шампанського.
Пан Леонід завжди мріяв про власний дім, а не квартиру. Коли працював, відкласти гроші на таку справу не було змоги через мізерну зарплату. А коли вийшов на пенсію, то, здавалося, на заповітних думках і взагалі можна було ставити хрест. Але чоловік вирішив будь-що здійснити задумане. Тож за основний будівельний матеріал він зважився взяти… порожню склотару.
Леонід Фартушняк звів унікальний дім
Дев’ять років чоловік витратив на те, щоб знайти необхідну кількість пляшок з-під шампанського. Випити самому стільки – нереально, та й згубно для здоров’я. Тож господар щоранку прогулювався з рюкзаком біля смітників на вокзалі. А там такого добра чимало.
Будинок має площу 5 на 7 метрів. Стоїть він на кам’яному фундаменті. Аби дім не завалився, пан Леонід спершу звів цегляні колони. Тоді взявся за допомогою розчину «ліпити» стіни зі скляних пляшок. Для цього їх розвертав дном назовні, а зсередини закорковував різнокольоровими кришечками, паралельно викладаючи візерунки. Підлога вдома теж скляна. А от дах зверху критий шифером, а знизу підбитий дошками, між якими зроблена «подушка» з порожніх пластикових пляшок, засипаних тирсою.
На оригінальну будову чоловік витратив близько 20 тисяч пляшок. Майже уся тара – з-під шампанського. Пласкі горілчані господар використав лише для підвіконь.
Світлана РІДНА,
Хмельницька область
Уже багато років ужгородський актор Михайло Фіщенко та його дружина Емілія проводять Новорічну ніч не вдома, а перевтілюються у Діда Мороза та Снігуроньку. Тішать своїми веселими виступами не лише малечу у дитсадку. Заглядають «на вогник» і до дорослих – бізнесмени, міліціонери, держслужбовці у Новий рік теж хочуть побути безтурботними дітьми.
Дід Мороз і його Снігуронька – Михайло та Емілія ФІЩЕНКИ
У подарунок… мікроскоп
Михайло зізнається, що у його житті це не перша Снігуронька. Сам він із Сумщини, закінчив театральний у Харкові, а опинився на Закарпатті, бо перша дружина звідси родом. Відтоді, як переїхали в Ужгород, стали підробляти Дідом Морозом і Снігуронькою. Донька Даша, якій тепер уже сімнадцять, знала, хто її батьки, і допомагала готувати реквізит, виготовляла маски. Якось у садочку один хлопчик захоплено розповідав, що до них з лісу приходив Дід Мороз. На що Даша промовила: «Він живе он в тому будинку на другому поверсі».
Друга дружина Емілія, як і Михайло, теж працює у Закарпатському муздрамтеатрі – віолончелісткою. Хоча вона не акторка, та їй добре вдається роль Снігуроньки. «Для цього обов’язково потрібні зовнішні дані», – зазначив Михайло. От краса Емілії і зачарувала чоловіка. Не знаючи, як підійти до вродливої молодої жінки, Михайло не придумав нічого іншого, як запропонував бути його… Снігуронькою. Відтоді вже десять років разом – і в житті, і на роботі. До того, що у Новорічну ніч вони працюють, шістнадцятирічна донька Крістіна вже звикла.
Найбільше задоволення, коли йдуть у дитсадок – дітвора ж бо вірить у диво! Михайло пригадує, як одна дівчинка захотіла мати у дворі свій… ігровий майданчик. Запам’ятався і шестирічний хлопчик із заможної сім’ї, який на відмінно закінчив півріччя. Коли Дід Мороз запитав, який подарунок хоче, той здивував: «Мікроскоп». І сказав, що у майбутньому мріє бути палеонтологом.
– Якось після виступу у театрі я переодягся у гримерці, – розповідає Михайло. – Побачивши мене з посохом, одна дівчинка розчаровано сказала: «Ти не справжній Дід Мороз!» Заспокоїв її, що Дід, мовляв, сидить у машині, а я водій і несу йому посох. Так нафантазував, що дитина повірила.
«Діду Морозе, виручай! Молодь хоче битися!»
Іноді від батьків Михайло чує дивні прохання: проведіть з дитиною виховну роботу. На питання: «Не слухається? Вчиться погано?» – тато з мамою відповідають: «Лається». «Може, чує в сім’ї?» – запитує. Тут вже батькам сказати нічого, і тоді самі отримують «виховну» роботу від Діда Мороза.
– З дорослими трапляються різні історії, – розповідає пан Михайло. – Кілька років тому у ресторані молодь постійно влаштовувала «розборки». І щоразу до мене біг офіціант: «Діду Морозе, виручай! Хочуть битися!» Коли їх розбороняв, мені палицю зламали, костюм пошкодили. Свято закінчилося під ранок, і директор подарував коньяк та шампанське. Я закинув торбу на плечі та й пішов додому. Раптом побачив, як велика компанія з криками «Дід Мороз!» побігла до мене. Не встиг отямитися, а мене за руки-ноги підтягнули до ялинки. Кинулися мене рятувати два міліціонери: «Діда не чіпати!» Підійшли, глянули: «А сфотографуватися можна?» Самі поряд з тією компанією прилаштувалися, і ми сфотографувалися. За час моєї ролі Діда Мороза лише раз забрали торбу з пляшками та апельсинами. Це було давно, у дев’яностих. Тепер часи змінилися. Де не буваємо, на прощання нам завжди зичать успіхів, усього найкращого. І ми разом зі Снігуронькою вітаємо усіх з Новим роком і бажаємо здоров’я, щастя та удачі!
Олена ПАВЛЮК,
Закарпатська область
Від голови колгоспу до начальника Горохівського центру поштового зв’язку
Перші дні нового 2014 року принесуть багато вітальних телеграм, телефонних дзвінків начальнику Горохівського центру поштового зв’язку № 7 Петру Макаровичу Рузаку, який другого січня відзначатиме 60-й день народження. Переступаючи ювілейний життєвий поріг, напевне, кожна людина мимоволі згадує пройдений шлях, прожите й пережите.
Петро РУЗАК
– Петре Макаровичу, пам’ятаєш, колись давно, як ти ще працював заворгом у райкомі комсомолу, ми дорогою з Берестечка заїхали в село Зелене до твоєї мами. Тоді ти підрахував, що лише двоюрідних братів і сестер у тебе більше півсотні.
– Точніше – 54. Мої тато й мама були з багатодітних сімей. Батько пішов з двома братами на фронт. Один загинув, інший повернувся інвалідом. А батька контузило. З чотирьох братів у нашій сім’ї я був найменшим. Я народився взимку, а навесні батько помер. Нема уже серед живих і моїх рідних братів. У кожного своя доля, визначена Богом.
– Про Всевишнього було заборонено навіть згадувати, коли ти працював секретарем парткому колгоспу імені Калініна.
– Колгосп, який тоді очолював відомий на всю Волинь фронтовик Федір Лаврентійович Гончаров, спеціалізувався на вирощуванні великої рогатої худоби. І слава Богу, на Великдень не довелося змушувати людей перебирати картоплю в кагатах. З приємністю згадую, що з моєї ініціативи на відгодівельному комплексі, де працювало багато людей, було відкрито кінозал, створено дві футбольні команди та два хори – у селах Холонів і Галичани.
– Відомо, що в Пустомитах, де ти головував десять років, не такі родючі землі, як у Холоневі чи Галичанах. Але твій колгосп імені Дзержинського був переможцем виставки досягнень народного господарства у Москві, чотири рази – у Києві. Як це вдалося?
– Інтенсивно розвивали підсобні промисли. Реанімували цегельний завод, відкрили гусячу ферму, створили швейний цех на 25 робочих місць. Шили робочий одяг, постільну білизну. Доходи від цього давали можливість виплачувати зарплату. Якось у журналі «Вестник агропрома» вичитав, що на ВДНГ СРСР діє павільйон підсобних промислів. Вирішив спробувати щастя. Наш колгосп зайняв друге місце і був нагороджений срібною медаллю, а головне – новеньким «Уазиком». Довідавшись про це, перший секретар райкому партії викликав мене до себе і сказав: «Ти завів у Москві блат. «Вибий» УАЗ ще для одного голови колгоспу».
– Найбільше часу, Петре Макаровичу, працюєш на посаді начальника Горохівського Центру поштового зв’язку № 7, який займає чільні місця серед споріднених поштових структур Волині. До тебе завжди і скрізь прихильна фортуна?
– Я б так не сказав. У колективі працюють переважно жінки. Недарма мудрі кажуть, що у пошти жіноче обличчя. Поштовики постійно працюють з людьми та для людей. А ось до мого приходу колектив разом чомусь не показувався на людях. Почали з участі у заходах з нагоди Дня Горохова, в районних конкурсах-виставках. Тематичні букети, композиції поштарок постійно займають призові місця. Це ж саме можна сказати й про наші традиційні Дні передплатника. Як відзначали нещодавно журналісти, так оригінально і святково вони не відбуваються у жодному з районів Волині.
– З нашої розмови відчувається, що ти переступаєш ювілейний життєвий поріг щасливою людиною.
– Завжди старався бути у злагоді із собою, шукав компроміси. Мені здається, що від цього комфортно тим, з ким мене зводить доля. І лише за цієї умови не можна не відчувати себе щасливим.
Олег ДІДИК,
Волинська область
«Вісник+К» приєднується до щирих вітань ювіляру
Мешканці та гості міста Хмельницького радо користуються тролейбусом зі щасливим номером 007. А все тому, що він гарно прикрашений новорічною атрибутикою. На стелі закріпили іграшки, поручні прикрасили різнокольоровим дощиком, а на вікнах усміхаються казкові персонажі. Так тролейбус прибрала сім’я Матвійчуків – матір та син з династії водіїв. Всі прикраси купують за власні гроші.
Пасажирам подобається новорічний тролейбус
– Ми це робимо уже четвертий рік поспіль в пам’ять про мого чоловіка, який усе життя пропрацював у тролейбусному парку, – розповідає водій тролейбуса з тридцятирічним стажем Ніна Матвійчук. – Він колись побачив, як перед новим роком прикрасили два місцеві автобуси, теж захотів це зробити, але не встиг…
Жінка розповідає, що на прикрашення громадського транспорту разом з колегами витратили цілий день. Пасажирам дуже подобається новорічний тролейбус. Особливе захоплення від поїздки у ньому отримують дітлахи. Багато громадян спеціально чекають цей транспорт, бо там панує відчуття казки та гарний настрій. Такий креативний підхід порадував працівників не лише усмішками та вдячними словами пасажирів, а й збільшенням виручки. А чому б водіям тролейбусів інших міст не взяти приклад з хмельницьких колег? Для свята та гарного настрою не так і багато потрібно.
Руслана ТАТАРИН,
Хмельницька область
Фото Ірини Овчіннікової
Новорічних свят усі чекають з особливим трепетом. Для дітей це весела пора костюмованих дійств та подарунків. Для дорослих – можливість повернутися в дитинство. Прикрашаючи зеленокосу красуню, згадуємо, як колись з нетерпінням чекали, коли мама дістане з полиці коробку, де у ваті лежать яскраві кульки. А в оселі мешканки міста Кам’янець-Подільський Тетяни Карпової в минуле можна зазирнути без особливих зусиль, адже щороку вона прикрашає ялинку раритетними іграшками минулого століття зі своєї колекції.
Уже понад двадцять років Тетяна Михайлівна збирає різноманітні предмети новорічної атрибутики. Її колекція налічує понад дві тисячі оригінальних екземплярів. А це ялинкові іграшки, гірлянди, маски, десятки Дідів Морозів та Снігурочок, пригадуєте, їх колись ставили під ялинку. Самих лише новорічних листівок понад півтори тисячі. Друзі, знаючи про захоплення пані Тетяни, спочатку приносили свої старі іграшки, які шкода було викидати на смітник. Жінка все акуратно запаковувала і ховала у коробки, бо ж скляні прикраси дуже тендітні. Спочатку зайняла одну полицю в шафі, потім другу, третю.
– А зараз моя колекція витіснила одяг рідних, – сміється співрозмовниця.
Тетяна Михайлівна, захопившись новорічною атрибутикою, дізналася багато цікавого про святкування Нового року, традиції, а також виготовлення іграшок.
– Відомо, що наші прадіди теж любили прикрашати оселю. На ялинку вішали яблука, коржики, дерев’яні вироби. Згодом з’явилися іграшки з вати та пресованого картону, – проводить екскурс у минуле пані Тетяна. – А скляна іграшка вважалася предметом розкоші. Є такий історичний факт, що для прикрашення Кремлівської ялинки виготовили великі червоні скляні кулі із зображенням Леніна, Сталіна, Маркса та Енгельса. А коли їх повісили, хтось із партійців схопився за голову: «Як же так – «вішати» вождів!» Терміново був даний наказ знищити всю партію. Я колись прочитала в Інтернеті, що одну з цих іграшок має колекціонер з Москви. Вона безцінна. Навіть у період Другої світової війни були прикраси. Правда, виготовлялися з відходів виробництва на фронт: металеві колечка, зірочки тощо.
Беручи до рук одну іграшку, Тетяна Михайлівна повідує історію цілого десятиліття. Слухаємо із захопленням, бо хто міг подумати, що прикраса може так багато розповісти про життя свого часу. При Брежнєві у моді були п’ятикутні червоні зірки. При Хрущові – іграшки у вигляді качана кукурудзи. Колекція жінки не просто лежить у коробках. Ні, все чітко і систематизовано. Предмети записані під номерами у спеціальному каталозі. Вони погруповані за категоріями: персонажі, овочі, звірі, рослини.
– Найстарішими є іграшки з вати ХІХ століття, – каже Тетяна Михайлівна. – А от скляна куля із написом «2000» хоч і не давня, але все ж історична, бо ми з нею зустріли інше століття. До речі, її випуск був обмеженим, тому вона рідкісна. Згадкою про Помаранчеву революцію є куля з підковою й написом «Так!». Найновіша – іграшка з логотипом «Євро-2012». Є багато прикрас з тваринами, залежно від того, чий рік зустрічаємо. Прикро, що нині ринок заполонили китайські пластмасові. Справжні скляні іграшки рідкісні і дорогі, але коли бачу щось неординарне, неодмінно купую для своєї колекції. Часто друзі дарують, бо знають, що це для мене велика радість. Ще з дитинства пам’ятаю паперову сніжинку з глиняним личком. Мріяла її знайти для своєї колекції, і нещодавно знайома мені принесла. Яке це було щастя! Зрозуміло, моя колекція не має якоїсь великої матеріальної цінності, зате вона багата духовно. Це відчуття казки, подих дитинства і гарний настрій. Друзі, які приходять на свята, найперше йдуть до ялинки, роздивляються іграшки, пригадують свій Новий рік у дитинстві, усміхаються. Моє хобі дарує їм позитивні емоції, і від цього стає тепліше на душі.
Руслана ТАТАРИН,
Хмельницька область
І від року прийдешнього здоров’я та доброго врожаю чекає
Шукаючи оселю Петра Костючка у Старому Загорові Локачинського району, на вулиці звернули увагу на чоловіка, який проїхав повз на возі, запряженому двома гарними кониками. Біля їхніх вух метелялись яскраві червоні китиці. «Ай, файні коні!» – прицмакнув наш шофер. А коли приїхали до потрібної хати, побачили біля неї того самого дядька. Так і познайомилися з Петром Васильовичем, який єдиний у селі має чотирьох вороних.
Машка, Майка, Мишко та Красавчик
Здавна вважалося, що чоловік, який тримає коней, справжній господар. На жаль, нині таких одиниці. Більшість надають перевагу тракторцям. Їм не потрібно корм заготовляти, доглядати, гній викидати. Мороки менше, а працюють ефективніше. Проте Петро Васильович готовий посперечатися з такою думкою.
– У селі без коника ніяк, – переконаний. – Чи виорати якийсь клаптик землі, картоплю, буряк з поля привезти чи навіть до лісу по гриби поїхати, усюди коник прислужиться. Він же солярки не п’є, яка дорого коштує. Ми обробляємо понад десять гектарів землі. Зернові різні сіємо. Картоплю, буряк вирощуємо. Сіно для худоби заготовляємо. Як без коней обійтися? А ніяк.
У господарстві Костючків коні з 2000 року. Тоді купили Машку, а вже від неї виростили Майку (бо родилася в травні), Мишка та Красавчика. Імена придумували сини дядька Петра. З лошат виросли хороші коники, яких дуже любить чоловік. Двоє вороних і двоє гнідих. Зізнається, якби не любив – не тримав би стільки. Дружина Марія Володимирівна усміхається, мовляв, уже кілька разів просила чоловіка, щоб продав, а він відмовляється. Найбільше, переживає, що потраплять у погані руки.
– На бійню не віддам ні за які гроші, – твердо каже. – От якби трапився хороший хазяїн, то продав би без розмов. Вони у мене слухняні, роботящі. Хай ще послужать комусь. Раніше ми все робили ними на дві пари: орали, картоплю збирали. А цього року купили тракторця, то маємо у господарстві вже п’ять коней, – жартує чоловік.
Хазяїна Петра чують на відстані
Марія Володимирівна родом із села Будилів Козівського району, що на Тернопільщині, але вже прикипіла серцем до Загорова, де створила сім’ю. Сільської праці не цурається і з кіньми вміє поводитися: запрягає у віз, возить ними овочі з городу.
– Вони у нас сумирні, – хвалить тварин. – А Петра чують на відстані. Він ще вдома воду набирає у відра, а вони вже на березі іржуть. Сини ще й верхи можуть кататися.
Мріяв колись Петро Васильович сідло купити. Вже й знайшов, та дружина відмовила. А нині за нього просять дві тисячі. Трохи «кусюча» ціна для трудівника. Цікавлюся, для чого червоні китички на упряж чіпляють.
– Вони захищають коней від лихого ока, – пояснює чоловік. – Ще наші прадіди так робили, і я підтримую цей звичай. Буває, гляне хтось не так – і з конем щось діється. Гніді не так бояться наврочення, а от чорні – дуже.
Петро Васильович тепло розповідає про коней. Видно, вони теж відчувають його любов і відповідають тим же.
Запитую, чого чекають Костючки від 2014 року – року Коня. Зважаючи на їхнє особливе ставлення до цієї тварини, він має бути вдалим.
– Головне – це здоров’я, – каже дядько Петро. – А ще – щоб врожайний був. Бо ж селянин тільки й живе з того, що виростить. Добре, що цього року є ціна на картоплю, то люди підзароблять. Кінь – найперший помічник селянина, тож хай його рік приносить лише добро. Бажаємо всьому народу благополуччя.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
Уже четвертий рік вінничани мають змогу заробити гроші за святкове оформлення будинків, вікон, балконів та дворів висоток. Таку можливість їм дає організований міською радою конкурс: «Новорічний настрій». Цьогоріч спеціальна комісія вибиратиме найцікавіші об’єкти у чотирьох номінаціях: краще новорічне вікно, балкон, садиба та прибудинкова територія багатоповерхівки. Організатори конкурсу обіцяють вінничанам за їхню працю грошову винагороду: від 1000 до 5000 гривень. До речі, як свідчить практика, конкурс одразу прийшовся людям до вподоби, тож кількість охочих позмагатися за грошову винагороду зростає з року в рік. Наприклад, позаминулого року у міську раду надійшло близько 40 заяв від учасників, минулого – вже 57. Скільки змагатимуться цьогоріч, дізнаємося в середині січня – саме тоді нагороджуватимуть переможців.
Наш кор.,
Вінницька область
Борода з конопель, біла жіноча шапка, на свиті – комір з вати. У такому костюмі зіграв свою першу роль Діда Мороза колишній актор Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру Іван Білоус. Будучи шестикласником Гощанської середньої школи, він навіть не уявляв, що цей образ стане невід’ємною частиною його життя. Нині ж артист є найстарішим Дідом Морозом України. Ось уже понад 60 років він вітає малечу з Новорічними святами. За свій чималий досвід чоловік більше двох тисяч разів одягав костюм доброго бороданя.
– В акторство я потрапив випадково, – пригадує Іван Павлович. – Після служби на флоті влаштувався працювати на завод. Якось прогулюючись з колегою містом, захотів заспівати у філармонії, при закладі діяв ансамбль поліської пісні. Зайшов до директора й питаю, чи не візьме мене виступати в ньому. Він окинув мене поглядом, мовляв, хочеш – співай, все одно з того нічого не вийде. Проспівав одну пісню, другу, третю… А він мовчить. Я вибачився, що відібрав час і пішов до виходу. Тоді директор крикнув мені вслід, щоб приходив завтра на роботу. За два роки пішов працювати солістом, а ще за рік запропонували навчання у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. На той час мені було вже 24 роки. Після навчання дев’ять років працював у Житомирі, згодом повернувся до Рівного. Скільки ролей зіграв за своє життя, навіть не беруся рахувати. Проте точно знаю, що Дідом Морозом перевдягався понад дві тисячі разів. Це була моя перша роль, дебютував у ній шестикласником. Відтоді вона супроводжувала мене протягом життя. Навіть під час служби на флоті був бороданем, щоправда, новорічним костюмом став білий халат та шапка кухаря.
За свій чималий досвід актору доводилося одягати костюм Діда Мороза і до діток, і до робітників заводів та фабрик, і до чиновників різних рангів. У радянський період, пригадує Іван Білоус, голови сільських рад присилали за ним «кукурузника», аби привітав селян зі святами.
– Працюю Дідом Морозом більше 60 років. Так цікаво спостерігати за дітлахами, коли вони ростуть, створюють сім’ї, а потім приводять до тебе своїх малюків, – тепло усміхаючись, розмірковує Іван Білоус. – Хоча, судячи з власного досвіду, можу сказати, що кожне наступне покоління дітей стає більш примхливими та балуваним. У повоєнні роки для малечі було в радість просто поспілкуватися з Дідом – розповісти вірш, заспівати пісню… А якщо він ще й цукерку або яблуко за це подарує – щастю не було меж! На новорічних ранках діти поводилися тихенько та скромно. Сьогодні ж малечі дай погасати, поскубати Діда Мороза. У наш час діти активні та невгамовні.
Спілкування з дітворою для Івана Павловича – справжня радість. Щороку перед новорічними святами він пише декілька сценаріїв для різних вікових груп. Це тому, пояснює, що дітлахів потрібно весь час зацікавлювати – вигадувати нові конкурси, ігри.
– Я справжній Дід Мороз, адже у мене навіть власний костюм є, – посміхається. – Іноді одягаю костюм Діда Мороза вдома, аби привітати рідних. Пригадую, колись вирішив розіграти сина та племінника, – посміхається. – Їм тоді було років по п’ять. Син впізнав мене одразу й каже: «О, це мій тато!» На що племінник відповів йому сердито: «Ти що, не бачиш, що це Дід Мороз? Твій тато молодий, а цей – старий, подивися, яка у нього борода!» Тепер я є найстарішим Дідом Морозом України, спеціально дізнавався про це у театрах. Чесно кажучи, думав уже завершувати цю кар’єру – вік уже не той, важко проводити по сім новорічних ранків щодня. Не вийшло. З’ясувалося, не так-то просто «відхреститися» від того, чому присвятив понад 60 років життя.
Марія МАРТИНЮК,
м. Рівне
Фото автора
