Роздуми напередодні двадцятип’ятиріччя незалежності Дочекалися, дожили до чверті століття незалежності України. Але коли подумаєш більше і глибше, коли почнеш аналізувати, то, виходить, не така ще вона геть незалежна і не зовсім соборна наша держава, як мріяли сотні тисяч співвітчизників, котрі боролися, гинули й досі гинуть за нашу незалежність. Бо чужинець топче землю, котра належить нам, стоїть над головою з гострим ножем і наміром ще відтяти ласий шматок вкраїнської території.
У старшого покоління ще жива у пам’яті та бурхлива світла ейфорія, коли після зловіщого ГКЧП у 1991 році на нас зовсім несподівано прямо-таки звалилася незалежність. Одні стверджують, що це чиста випадковість, інші доводять – результат боротьби націоналістів і патріотів протягом кількох століть проти російських поневолювачів. Та, зрештою, навряд чи важливо, хто правий, головне, що ми вільні. Звичайно, не були марними жертви кращих синів України, котрі поклали на олтар свободи і незалежності свої життя. Та, на мою думку, не слід відкидати й історичний збіг обставин, коли розвалився Радянський Союз і коли народ одержав волю. Причому безкровно.
Але які ж бо ми були наївні у своїх мріях та сподіваннях. Який ще довгий, довгий і тернистий шлях треба пройти, щоб одержати самостійність, незалежність не юридичну, декларативну, а фактичну, справжню. Ну де ж міг «старший брат чи старша сестра», будь вони прокляті, дозволити відпустити хохлів у вільне плавання?! Все було включено у боротьбу: і політику, і церкву, і хитрість, і підлість, і наглість, і підступність, і агресію, і анексію, і зброю. «Стоять, к ноге!» Як собак норовлять нас поставити на місце, загнати у стійло.
Бо така у них психологія: хазяїна, зверхника, держиморди. Звикли, що українці споконвічно їм служили. Найкращі уми, найкращі таланти, хтось менше, хтось трудніше, піддавалися зросійщенню, продавали свою національну гідність, ставали вірнопідданими кацапами і москалями, забували про свій корінь і рід, прославляли супостата, котрий підкорив їхню самоповагу і достоїнство. Найгірше, що не вбачали і не вбачають у цьому нічого злого та потворного. Та чого не зробиш ради шматка гнилої ковбаси та ласки пана, який іноді погладить тебе по зрадницькій голові, великодушно дозволить лизнути руку або те, що нижче спини?.. Тому й гуляє світом легенда про продажність українців. Образливо, принизливо. Але погляньте у минуле – скільки великих українців прославило російську науку, культуру, мистецтво, скільки там ковальчуків, поліщуків, бондаренків і петренків ходило і ходить у начальстві. А нині? Коли ми фактично воюємо з Росією, тягнуться туди всякі лорачки та повалійки, веселять ворога, кращі спортсмени пачками приймають російське підданство.
Зовсім не хочеться наганяти суму і журби, але давайте обернемося трошки на нашу новітню історію. Почнемо з голови, тобто з наших славних керманичів. Першим був президент Кравчук, партійний функціонер. Ляпало язикате. Йому хліба не дай, а дай поговорити. Та це ще півбіди. А от справжнє горе, що віддав ні за цапову душу ракети й атомну бомбу. Бачите, як нам аукнулося. На нас попер той, хто гарантував недоторканність і безпеку. Москаль. Бо ми беззбройні і бідні. Кучма два строки ніби щось робив для держави, та в сто разів більше – для зятя Пінчука, ахметових, лазаренків, медведчуків. Роздерибанили Україну, розікрали, що тільки могли. І найгірше – поставили на коліна село. Ідіотське, дике розпаювання землі, майна ще довго нам буде ікатися. На хвилі народного гніву, Помаранчевої революції прийшов у президенти Ющенко. Як же ми пупа рвали, репетуючи його прізвище, як вірили, сприймали як месію!.. А воно виявилося не риба і не м’ясо. Пішов на угодництво з ворогами, став найбільшим розчаруванням українців, фактично привів ворогів до влади.
Про Януковича мовчу. Бандит бандитом. Нова революція, новий президент. Чесно скажу, я наївно думав, що хоч ці захочуть увійти в історію як нормальні, перестануть красти, дурити народ. Та де там. Так і хочеться вигукнути: «Коли ж ви, суки, наїстеся?! Невже повилазило там, наверху, не бачите, як народ бідує і страждає?» Не бояться ні Бога, ні чорта. І далі брешуть, брешуть і брешуть. А тепер запитайте самі себе: а хто ж їх усіх вибирав? Відповідь ясна як божий день – ми самі. Зубожілий народ продається, як бидло. Боляче і страшно.
А тим часом москаль на нас тисне і тисне. Та й поляки, запеклі друзі, адвокати рідні, що захищають перед Європою, колють нам очі Волинською трагедією. Корчать із себе невинних овечок. Бачте, вони нас гладили по голівці, обнімали, цілували, а ми, негідники, їх різали і вбивали, влаштували «геноцид» (ви, надіюсь, читали у номері «Вісника+К» за 28 липня цього року, як «ласкали» наших селян).
І ця жахлива, страшна війна на сході України. Кожен день чуємо – як не вбили, то поранили. Іноді ловлю себе на думці, що наш народ ніби хтось випробовує, як Мойсей водив по пустелі, так і нас по муках і поневіряннях волочить якась сила. І запитую себе: скільки ще треба витерпіти тобі, Україно-ненько моя, щоб щасливою стала доля твоя?
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!