Ну, звичайно ж, ми зустрічалися набагато-набагато більше – десятки, а то і сотні разів. Бо давні колеги по журналістському цеху. Десятиліттями поруч оремо цю ниву в поті чола. Та я вибрав саме ті зустрічі, котрі найбільше запам’яталися, на мій погляд, характеризують з найкращого боку ювіляра.
Зустріч перша
Вона не була вельми приємною ні для мене, ні для Івана Феодосійовича. Я тоді працював інструктором обкому партії, опікувався питаннями преси, Корсак редагував Камінь-Каширську районну газету. На нього хтось накатав донос, і мені належало перевірити факти. Відразу вищестояще начальство попередило: ніяких поблажок. Очевидно, у тій конторі на редактора мали зуба. Я ж пропрацював у новій іпостасі кілька місяців, не дуже розбирався у тих тонкощах. Отож по приїзду в редакцію став старанно вивчати рубрики, досліджувати ведення різних тем, бесідував з працівниками. Ніби все в порядку, відповідно, про це й написав у звіті. Моє керівництво страшенно лютувало, бо молодий інструктор привіз мало «жучків». Здається, після того послали крупніших ревізорів, котрі вміли ритися значно глибше. У ті роки набирала обертів горбачовська «перестройка», демократизація. І одним з піонерів у Камені став саме Корсак. У ті часи почалася війна редактора з першим секретарем райкому. Вся область спостерігала за нею. Вмираюча партійна система намагалася зламати, як тоді казали, «з’їсти» вільнолюбного редактора-демократа. Не вийшло. Гострими публікаціями у газеті Корсак поклав свого суперника на лопатки.
У той час створювали нову Луцьку міську газету. Це було видання нового типу, демократичне. Іван Феодосійович подав документи на конкурс, блискуче виграв і став редагувати «Народну трибуну».
Зустріч друга
Як сьогодні пам’ятаю похмурий ранок 20 серпня 1991 року. Я тоді вже працював відповідальним секретарем Волинської обласної журналістської організації. Саме йшов на роботу, наш офіс розміщувався з тильного боку центрального універмагу. А Корсак також поспішав на службу в «Народну трибуну», і ми випадково здибалися лицем в лице. Обидва не в дусі.
– Що ж будемо робити? – розгублено запитую. Трохи подумавши, Іван Феодосійович упевнено відповів:
– Боротися.
Я скептично скривився:
– З ким, чим і як?
– Дарма ви так панікуєте, – не погодився редактор. – Ви подивіться, як піднімається Україна, – гаряче продовжив.
– Сьогодні не можна мовчати. Треба вірити. Он як бурлить Верховна Рада. І в першу чергу не мовчав Корсак. Пам’ятаю, як він тоді передрукував спогади творця УПА Бульби-Боровця. Який потрясаючий резонанс серед людей мали ті публікації! Багато друкував матеріалів про національне відродження.
Скажу чесно: Корсак мене тоді не вельми переконав. А 24 серпня, через три дні після нашої розмови, Україна була проголошена незалежною.
Зустріч третя
Вона відбулася кілька років тому в офісі газети «Сім’я і дім». Не пригадую приводу, чому я там опинився, зате чітко пам’ятаю, як застав редактора цієї газети Івана Корсака за рукописом чергового роману. Він напружено і цілеспрямовано працював. До речі, з-під його пера вже вийшло понад двадцять книг.
– Знаходжу вільну хвилину і займаюся творчістю. Люблю цю справу, вона мені до душі.
Тут зроблю маленький ліричний відступ. За роки незалежності Іван Феодосійович сам створив приватну газету «Сім’я і дім», під такою ж назвою радіостанцію, разом із сином Віктором – мережу магазинів «Наш край». Хіба треба говорити, скільки в усе це вкладено праці, енергії, розуму... Йому нічого в житті не давалося легко. Але він завжди йшов уперед, боровся. А коли тепер досяг мети, передав діла молодшим, зайнявся улюбленою справою.
Творчих Вам удач, міцного здоров’я, шановний Іване Феодосійовичу! Із 70-річчям!
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!