Дивлячись на цю красиву життєрадісну дівчину, ніколи не подумаєш, що вона «не така». Народившись без обох ніжок і руки, вона не лише не зламалася сама, а й мотивує тих, хто поруч з нею. А ще вона стала коханою жінкою…
Лікарі тричі робили УЗД, але нічого не побачили
У серпні 1997 року у родині Павловичів з Ратного народилася друга донечка. Та її поява на світ шокувала і лікарів, і батьків: у немовляти не було обох ніжок і лівої ручки. Під тиском медиків та родичів, що дитинка буде лежачим інвалідом, згорьована мама погодилася написати заяву, аби віддати новонароджену в будинок дитини хоча б на рік, а там видно буде. І раптом хтось промовив: «Подивіться, які у неї гарні розумні очки…» Ці слова перевернули все. Світлана тут же порвала щойно написаний папір і від донечки більше не відходила. Старша донька, п’ятирічна Валерія, побачивши новонароджену сестричку, сказала: «Мамо, не страшно, що у неї немає ніжок і ручки. Будемо її глядіти і любити».
Так і справді було, але перших пів року мама ночами тихо плакала: за що? Чому її дитина народилася такою? «Добросердні» кумасі плескали язиками про прокляття. Медики припускали, що це може бути наслідком грипу, яким хворіла Світлана, коли носила Іринку під серцем. Але її, вагітну, тричі обстежували на апараті УЗД і жодного разу не побачили вад розвитку плоду! Уже тепер, через двадцять чотири роки, вона з полегкістю може сказати: як добре, що лікарі тоді нічого не побачили! Бо могли підштовхнути її до переривання вагітності, і такої чудової дівчинки у неї не було б…
Батьки випробували все, щоб полегшити життя своїй особливій доні. Їздили на протезування у Київ та Харків, але до протезів дитина так і не звикла, тільки намучилися з ними. Зрештою відмовилася категорично. Діток з такими вадами протезувати складно. Хіба за кордоном, де технології інші. Тому купили Іринці велику дитячу машинку, у якій вона пересувалася по квартирі. А потім німці зробили спеціальний візочок.
Завжди уміла за себе постояти
Виявилося, Ірина – напрочуд комунікабельна людина. Має купу знайомих, друзів, любить проводити з ними час. А найкращі друзі – ще зі шкільних років. Ходила вона у звичайну школу, тільки не ніжками, як усі дітки, а тато носив її на руках (він тоді працював учителем).
– Чи мені з класом так пощастило, чи то я така була – не знаю. Але мене ніхто ніколи не ображав. І конфліктів чи непорозумінь з приводу моїх вад не було. Ніякого дискомфорту або особливого ставлення не відчувала. Напевне, і я себе так поставила, – згадує дівчина дитинство. – Наш клас і зараз спілкується, ми зустрічаємося. Мої рідні сміються: «Ти можеш з кимось не знайти спільну мову?» Ні, не можу. Я закінчила ще коледж у Київській області. То був хороший досвід, хоч дався важко і фізично, і морально. Там я навчилася жити самостійно, без допомоги мами. Раніше, коли був перехідний вік, ми, бувало, й сварилися. А тепер стали найближчими подругами.
Уже шість років поруч з Іриною – її коханий Володя. Він теж, як і батько колись, працює у школі – викладає англійську мову. А познайомив молодят Інтернет. Вони довго переписувалися, спілкувалися по «Скайпу» і… закохалися. Коли ж хлопець захотів познайомитися особисто, у дівчини почалася справжня паніка.
Кохання по «Скайпу» стало сильнішим за все
– Плаче моя Іринка, бо вона йому не сказала, яка вона. Кажу, напиши, що ти в колясці. Знову переживання: а якщо він більше не відгукнеться? «Як ти могла таке подумати? Хіба в колясці не люди?» – відповів Вова. Ще через трохи він захотів зустрітися. Призначили побачення на нейтральній території у Києві, бо сам з Житомира. Повезла я Іринку у столицю на перше побачення, – згадує зворушливу історію доньчиного кохання мама Світлана. – А дитина моя переживає – страшно дивитися. Зустрілися вони на вокзалі й одразу поїхали у «Макдональдз». Я ж вирішила провідати сестру – вона у Києві живе. Уже повернулися діти додому, і тут в Ірочки почалася блювота. Дві доби мучилася, швидка нічого не могла зробити. І Вова весь час від неї не відходив. В «Охматдиті» обстежили і сказали, що підшлункова може давати збій як від негативних, так і від позитивних емоцій. Так, мабуть, відреагувала на хвилювання. Підлікувалися і вже зібралися додому, а моя дитина на вокзалі ще більше переживає. Кажу Володі: «Ти хоч подзвони їй...» А він: «Та звичайно. Ви й мене зрозумійте. На вокзалі я побачив, що у неї ніг немає. А в «Макдональдзі» зрозумів, що й руки теж. Я настільки був ошелешений! Якийсь час навіть не знав, як поводитися і що казати. Та за п’ятнадцять хвилин уже забув про все і бачив перед собою лише дівчину, яку я полюбив по «Скайпу».
За трохи, перед Іринчиним днем народження, Володя приїхав до Павловичів у гості. І залишився.
– За ці роки вони так змінили одне одного на краще. Обоє надійні, добрі, намагаються десь підзаробити і допомогти навіть мені. Моя Ірочка боєць! Вона з дитинства не любила, щоб її жаліли. І добилася, аби цього ніхто й ніколи не робив. До речі, першою серед дівчат класу влаштувала своє особисте життя. А яке велике серце має моя дитина! Кицьку машина збила, то вони з Вовкою відвезли її до Луцька у клініку і переживають, як за рідну душу, – з гордістю каже пані Світлана. – Зі старшою сестрою вони дружать, тепер ще й кумами стали. У Валерії вже двоє діток, меншенького, Даміана, Іра хрестила. Щось відкладе зі своєї інвалідної пенсії, а похресникові подаруночка купить. Зараз я у село переїхала – доглядаю свою маму, то Ірочка ще й мені намагається якусь копієчку дати. Трохи в Інтернеті заробляє і зі мною ділиться. Я захоплююся нею! Її силою волі, оптимізмом, добротою. Ніколи не думала, що вона стане моїм стимулом. Я дякую Богові за все…
А скільки діток, народжених на світ з різними вадами, живуть в інтернатах, бо їхні батьки злякалися й відмовилися від своїх кровинок…
Ніна РОМАНЮК
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!