Дійшла до висновку: я мушу мати цю книгу! Як? Переписати? Ні, видрукувати! Знайшлося дві пачки гарного паперу, придбаного при нагоді у Ленінграді. У Луцьку тоді з цим була катастрофа. Дістала копіювальний папір, кілька котушок стрічки для друкарської машинки, позичила у журналістки з газети «Радянська Волинь» Анастасії Філатенко текст – і закипіла робота. Працювала до початку робочого дня, у перервах, після закінчення праці, допомагала знайома Ліна Ляпустіна. І менш ніж за місяць друк було завершено: 182 сторінки з текстом, видрукованим на одному боці. Заголовки до кожного розділу написала сама. Шкільний бібліотекар із села Воєгоща Камінь-Каширського району Макар Ковальчук зробив майстерне переплетення: палітурки обтягнув домотканим полотном, пофарбував у салатно-зелений колір, краї оздобив скромним орнаментом, зробив підпис, а саму назву помістив мовби на розгорнутому по центру зеленувато-білому сувої, і все покрив прозорим лаком. Вийшла не книга, а фоліант. 

Радість переповнювала груди. Вирішила один примірник надіслати Ліні Костенко. Артистка Галина Кажан дістала її адресу. Я написала лист, у якому висловила своє захоплення твором та думку: якби поетеса відвідала Волинь, то це була б вікопомна подія. То було, либонь, у вересні-жовтні 1982 року. На жаль, відповіді не отримала.

У 1991 році Україна урочисто відзначала 120-річчя від дня народження Лесі Українки. З цієї нагоди у Луцьку на Міжнародному симпозіумі виступала Ліна Костенко. Так склались обставини, що я не змогла відвідати пленарну частину, щоб зустріти улюблену поетесу та попросити автограф. Довелося чатувати на третій день під час вистави в театрі. Вона з’явилась майже перед самим початком у супроводі професора Олександра Рисака в буфеті. Я підійти не наважилась. Вирішила чекати початку вистави. Ліна Василівна в супроводі гостей сіла в другому ряду, перший залишився порожнім, де я і примостилась неподалік від шанованої гості. Вичекавши, поки вгамувався шум, набралася мужності, простягнула їй книгу і ручку й попросила: «Ліно Василівно, як ваша ласка, напишіть кілька слів». – «А-а-а… Це ви?» – запитала. Виходить, пам’ятала?.. Подивилась на мене, взяла книгу з ручкою, поклала на коліна й задумалась, може, збиралась писати, але в цей час сусід справа спитав польською: «Сo to takіe?» І вона, теж по-польськи, почала пояснювати, що то її книга «Маруся Чурай», виготовлена вручну, і що то наше, суто українське, явище, коли читачеві доводиться самотужки вирішувати, як отримати потрібну книгу. Поляк узяв наш доробок до рук, поцмокав захоплююче. І в цей час заговорила сцена. В антракті Ліна Василівна розмашистим почерком написала: «Олександрі Павлівні Кондратович – видавчині цього найдорожчого для мене видання – з повагою і вдячністю. Ліна Костенко. 5. ІХ. 1991. Луцьк». 

А для мене ця книга – неоціненна реліквія.