У цій справі уже зібрано п’ять томів матеріалів, але потерпілому від того ніякої користі. Таке враження, що система випробовує просту людину на міцність: витримає чи не витримає вона оце ходіння по муках? У процесі губляться документи, зникають свідчення і речові докази,  міняються слідчі, підсудні стають свідками або й взагалі ніби «випаровуються». «Десять років уже минуло, а кінця краю не видно», – сумно хитає головою Ігор, і знову починає перебирати назбираний за стільки часу стос документів.    

А тоді Ігор мріяв купити для сім’ї (на той час мав уже сина) у Демидівці будинок, тож наполегливо заробляв гроші. Того квітня він вкотре повернувся з польських зарібків. У бар заскочив випадково – шукав знайомого, у якого мав попросити паяльну лампу. А там – компанія до десяти осіб щось святкує. Побачивши Ігоря, вирішили «збити могорич» ще й з нього. Мовляв, заробив гроші у Польщі – виставляйся. Купив пляшку, поставив, адже більшість присутніх – його знайомі. І буквально через півгодини почалася сварка. Що не поділили, достеменно не згадає навіть сам Ігор. Йому здається, що компанія вибухнула злістю, бо він відмовився знову купувати горілку, ще й порадив заробляти, як він, а не випрошувати. 

Закінчилося все тим, що його витягнули за барки з бару і гуртом накинулися на нього. Свідки, а це була лише восьма година вечора, спочатку стверджували, що Ігоря били аж вісім чоловіків. Він сам запам’ятав шістьох. Чому ніхто з численних зівак-свідків не спробував захистити хлопця – це вже інше питання. Тим не менше, побили його страшно. У довідці з лікарні  вказано, що Ігор два місяці відлежав у хірургічному відділенні, а потім ще рік лікувався амбулаторно. З діагнозу зрозуміло – живого місця на потерпілому не було. Окрім травм, різноманітних забоїв та струсу головного мозку, були ще й розрив шлунка, внутрішні крововиливи, черевна кровотеча, плеврит і травматичний панкреатит. 

– Про те, що син у лікарні, я дізналася вночі. Подзвонив друг, до якого він після бійки зумів доповзти, – мати Ігоря Валентина Василівна й досі згадує ті події зі сльозами. – Зайшла в палату і спочатку не впізнала сина. Потім, коли його готували до операції і роздягнули, то навіть лікарі вжахнулися – весь спухлий, синьо-фіолетовий, пошматований. Руки ніби погризені, а обличчя взагалі перетворилося на чорну маску: ні очей, ні носа не видно. Усі ті чотири тисячі доларів, які син заробив у Польщі, витратили за перший тиждень. А ще розпродали усю господарку, яку мали. Він місяць пролежав у реанімації. А як тяжко повертався до життя, я навіть не можу вам описати. Більше року не міг втримати у руці чашку з чаєм. То не люди, а тільки звірі могли так над ним познущатися! 

Ой, навряд чи звірам властиво напиватися, а потім гуртом нападати на себе подібного… 

– Мене привезли в лікарню і відразу, ще до операції, взяли покази, – згадує Ігор. – Я все розказав: хто бив, як, усіх назвав. Тим більше, я їх знаю. Коли ж через два роки справа дійшла до суду, виявилося, що цих показів взагалі немає. Щезли. Як і речові докази – мій закривавлений одяг. Виявилося, що його забрали, а експертизи так і не зробили. Знайти кінці було нереально. Слідчі мінялися, і кожен новий казав, що він не в курсі того, що робив попередній. 

У 2007 році давали свідчення всі, хто тоді був присутній у барі. Зокрема й ті, хто побив Ігоря. Але суд не вдовольнився цим і відправив справу на дорозслідування і незалежну судово-медичну експертизу в Київ. Її робили – увага(!) – сім років! Каже Ігор, що якби не Майдан, то й досі не завершили б, напевно. 

Після отримання результатів київської експертизи Млинівський міжрайонний прокурор Роман Музичук пообіцяв взяти справу під свій контроль і найближчим часом завершити чергове досудове слідство. І справді, за кілька місяців усе було завершено… відмовою у задоволенні клопотання потерпілого Власіка у відкритті кримінального провадження. Бо, бачте, по-перше, «…підозрювані відмовилися давати пояснення щодо обставин події», а по-друге, «немає можливості достовірно встановити, чиї удари призвели до тяжких тілесних ушкоджень». Тобто, виходить, що гуртом бити людину навіть вигідно: якщо удари порахувати складно, то і злочин нічого розслідувати?!

Далі ще цікавіше. Названі підсудними у 2007 році Ганжук, Овсіюк, Черешня, Петрук та Панасюк у 2014-му раптом стали «невідомими особами». Смішно читати ті витяги з кримінальних проваджень. Наприклад, на початку 2014 року вказується, що Власіка побили невідомі особи, а наприкінці вже пишуть, що чоловіка побила лише одна особа, яку теж встановити чомусь не можуть. Спасибі, що хоч сам факт побиття визнають. 

Але Ігор Власік не здається. Він продовжує добиватися правди. Хоча за десять років стільки всього сталося. «Підозрювані невідомі особи» роз’їхалися, деякі свідки повмирали, а ті, що живі, відмовляються свідчити, бо «позабувалися». І виявилося, що один з тих, хто того вечора теж лупцював Власіка, тепер єдиний його свідок! Таке воно життя. Я дивуюся, а мій співбесідник пояснює: «Співпрацювати зі слідством для Василя Панасюка – шанс не потрапити в тюрму. У нього вже були «ходки», і після мого побиття він опинився у групі ризику. Казали, що можуть дати від семи років. Тепер це мій єдиний свідок у цій справі, я йому пробачив». 

Чергова надія і віра у перемогу для Ігоря – суд, який триває цього року. На диво, слідчі таки почали «рахувати удари». За останніми даними, Валерію Ганжуку інкримінують частину першу статті 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження), а решті (четверо чоловіків) – «хуліганські дії» частини другої 296 статті Кримінального кодексу (справу порушили, але підозри ще не оголосили). Чи поставлять крапку у цій десятилітній епопеї – побачимо... Інакше що виходить: побили людину – гуляйте сміливо, вам нічого за це не буде?!