– Нерухомим стало майже все – від стоп до пахв. Два роки не вставав з ліжка. Скутими не були тільки руки і голова. Навіть сидіти довелося вчитися наново. 

Найменший рух давався з великими труднощами. Та Андрій не припиняв боротися. Кожного дня до знемоги змушував працювати своє задерев’яніле тіло. Ноги досі слухаються не дуже добре. Проте головне – може ходити. Так само вперто опановував шкільну програму.  

Олені не дозволяв упасти духом молодший брат. Дмитро постійно був поруч із сестрою, допомагав, лупцював її кривдників. І Олена, і Андрій отримали (на стаціонарі) вищу освіту: вона – соціолог, він – програміст. Але роботи не стало навіть здоровим. Вважали, що пощастило, коли брали на тимчасову. Дарма, що на неповний робочий день і за копійки. Подолати брак спілкування обом допомагали соціальні мережі. 

– В Інтернеті я познайомилася з різними людьми. А побачила Андрієве фото – ніби струмом вдарило, – посміхається Олена. – Руки самі потяглися до телефона. Він відповів після першого гудка. А я розгубилась. Дихаю в слухавку і мовчу. 

– Тільки розговорив Оленку, зв’язок перервався: у неї на телефоні закінчилися гроші. Передзвонив – закінчилися в мене. Бігом поповнив рахунок. Боявся, що вона зникне так само несподівано, як з’явилася, – обнімає дружину Андрій. – Потім розмовляли годинами. Писали листи в мережах. Наші перші спільні свята відзначали в Інтернеті – по скайпу. Зустрілися через кілька місяців. Їй тоді було 28, мені – 26. Коли вперше побачилися, не могли стримати сліз. 

Спочатку жили на Херсонщині. Дуже хотіли дітей. І дуже боялися. Адже виносити і народити дитя, маючи Оленин діагноз, – непросто, але це лише половина справи. Чи буде малюк здоровим? Якщо так, то чи не стануть вони з Андрієм для нього тягарем у майбутньому? Якщо ні, хто доглядатиме за ним? «Вішати» свої проблеми на шиї батьків молодята не хотіли. Так само, як і прирікати свою дитину на безрадісне життя. Чи зможуть упоратися самі, могли тільки передбачати. Ні друзів, ні знайомих, котрі успішно вирішили подібні проблеми, не мали. Шукали таких людей на інтернет-форумах. Але там оптимістичних історій було небагато. Частіше – перестороги: вагітність у жінки з ДЦП нерідко закінчується викиднем, після пологів у неї починає погіршуватись здоров’я, не всі (навіть здорові) чоловіки здатні бути хорошими батьками, бо доглядати треба не тільки за немовлям, а й за дружиною. 

– Але від цього не застрахована жодна сім’я. Я зустріла чоловіка, від якого хотіла народити. Вірила йому, знала, що він теж хоче цю дитину, – додає Олена. 

Разом згадують, як проходили діагностики, здавали аналізи, консультувались у генетика. Усе було «за», та однаково хвилювалися. Не пропустили жодного огляду в гінеколога, виконували кожну рекомендацію лікарів. Робили все, щоб дитина була здоровою. Посміхаються: думали про одну, а УЗД «піднесло» сюрприз – двійня. 

– Стало страшно. Захотілось до мами. Тому переїхали в Корюківку, – пояснює Олена. 

Мама Галина Олексіївна новині не здивувалась. Вона теж народжувала двійню: Оленин братик-близнюк помер при пологах. Переживала, проте не відмовляла дочку родити, бо це було сенсом її життя. У Загноїв знайшлися Кирюша й Аліса. Олені робили кесарів розтин. 

– Я не міг дочекатися, коли дружина вийде з наркозу, – так багато всього хотілося їй сказати. А вона відкрила очі й відразу: «Як діти?»  

Діткам виповнилося по вісім місяців. Життєрадісні, особливо не вередують. Аліса, яка народилася з вагою всього 1,9 кг, уже наздогнала Кирилка (він важив 2,1 кг). Сім’я мешкає разом з Олениними батьками-пенсіонерами. Будинок невеличкий, скоро в ньому буде зовсім тісно. Тому разом прибудовують «додаткову територію». Купити окреме житло для молодого подружжя нереально. У кожного – тільки по тисячі пенсії. 

– І на тім спасибі: вистачило навіть на невеличкі подарунки під ялинку.