У «Бібліотечці «Вісника+К» нещодавно вийшов роман «Суд». У ньому зображені гострі драматичні події на Волині у кінці вісімдесятих років минулого століття. У художній формі зображено те, як конала партійно-адміністративна система, зароджувалася корупція. В уривку з роману описується гулянка високого начальства у мальовничому місці на Білій горі. Для втіх столичного гостя голова колгоспу Синиця підло заманив сільську медичку Марійку. Чим усе закінчилося – дізнаєтеся з уривка.
...З Бапчуком поїхав і представник з області. Без районного і обласного начальства усі відчули себе розкованішими, вільнішими. Окрім Січкарчука, їх осталося троє: Синиця, Димарчук і Діденко. Гість затягнув пісню «Стоїть гора високая, попід горою гай». Усі підхопили. Голоси підібралися гучні, міцні. Ще краще вийшло «Засвистали козаченьки».
– По-моєму, у нас непогано виходить, – засміявся Корній Іванович. – Зіспівались... Але не спились. Ну добре, доки не сталося друге, давайте поговоримо про справи. Петре Степановичу, мені Ярослав багато розповідав про вас хорошого. А я сам бачу, що він і половини не сказав того, що ви заслуговуєте. Таким людям завжди хочеться допомогти. Звичайно, зірок з неба вам не познімаю, та дещо можу.
– Ай, Корнію Івановичу, куди нам поспішати. Як мене припече, сто разів з’явлюся на ваші очі. – Ні, ні, Петре Степановичу, я в усьому люблю конкретність. Ось я, ось ви. Нащо нам відкладати.
Димарчук під столом штовхнув Петра ногою. Мовляв, не ламайся. А потім сказав:
– Ти, Івановичу, знаєш, які поліські хлопці горді та соромливі? Он збирається будувати контору госпспособом, а цементу й жмені немає. Не завадила б йому «Волга», щоб мав чим на люди виїхати.
Осмілів і Синиця: – Якщо буде якась нагода відносно комбікормів... З шифером у нас туго.
– Крім «Волги», все – дрібниці. До Нового року матимеш, – спокійно сказав Діденко.
А потім додав:
– Чоловік ви толковий, видно, господар непоганий, але, вибачте, на все дивитесь через пліт своєї ферми. Ясно, що треба клячу, треба шлею. Але варто подумати про перспективи росту. Ні Димарчук, ні Синиця не могли збагнути, до чого хилить гість.
– Ви якусь нагороду маєте? – запитав той несподівано у Синиці.
– Орден «Знак Пошани».
– Дрібно. Пора б і щось солідніше.
– А колгосп нагороджувався перехідними прапорами?
– Ні.
– Ось де фундамент, який вам терміново треба закладати, – сказав Корній Іванович. – І я вам у цьому допоможу. А з циферією уже, дивіться, ладьте самі. Десь поблизу загуркотіла машина. Синиця боявся глянути на двері. Невже нікого не везе? Почув тоненький голосок. Слава Богу, є.
До кімнати зайшли Марійка Перстенко з Нечаєм. Петро краєм ока помітив, як загорілися очі у Діденка. Значить, попав у точку.
– Петре Степановичу, у вас щось із серцем? – запитала Марійка після привітання.
Усі дружно зареготали, а столичний гість відповів:
– У мене також, – і приклав руку до грудей.
Дівчина розгубилася і повернулася до виходу. Синиця зірвався з місця.
– Марійко, Марійко, ну що ти? Зараз я тобі все поясню, – мало не силоміць привів до столу, посадив поруч. – У нас сьогодні високий гість зі столиці. Він зроду не бачив поліських дівчат. Ми хотіли показати йому найкрасивішу нашу дівчину, а всі знають, що це ти.
– Як вам хочеться з мене знущатися? – невдоволено скривилася Марійка.
– Я думаю, пора припиняти дебати, а настав час шампанське відкривати, щоб серця лікувати, – спробував зліпити каламбур Діденко.
Синиця підхопив:
– Надзвичайно актуальна думка. Марійка мимоволі посміхнулася і собі. Це було знаком примирення. Так принаймні зрозуміло товариство. Вона довго відмовлялася пити, згодом таки трохи відпила. Зав’язалася розмова. Корній Іванович напрочуд швидко входив у контакт з будь-яким співбесідником. Скоро так вийшло, що Димарчук спілкувався із Синицею, а Діденко з Марійкою. Вийшли прогулятись. Дівчина почала проситися додому. Її умовляли залишитися. Діденко обережно взяв Марійку за плечі, вона відразу вивільнилася. Ледь вмовили її знову сісти за стіл. Доки дівчина уважно слухала гостя, Петро непомітно долив до шампанського, яке залишилося у Марійки, горілки. Потім наповнив чарки всім, підняв і запропонував випити за найкращу дівчину, яка проживає на території «Світанку» – Марію Перстенко.
Марійка випила і через деякий час відчула, як усе перед очима попливло:
– Боже, яка я п’яна, – вирвалося несамохіть.
Почала їсти. Такого багатого столу вона в своєму житті не бачила. Корній Іванович уже сміливіше взяв її за талію. На цей раз дівчина не відштовхнула його руки, їй, навпаки, було приємно, що за нею упадає такий солідний мужчина. Десь несподівано зник Синиця з високим їжачком. Вона забула, як його звати. Починали з Корнієм Івановичем співати пісню. Нічого не вийшло. Тоді Діденко запропонував провести екскурсію по куреню. Правда, він сам його знав погано. Гість відкрив якісь замасковані двері, і вони опинились у невеличкій затишній кімнатці. Тут стояв диван, м’який палас робив кроки легкими й безшумними. Несподівано погасло світло. Корній Іванович легенько наблизив дівчину до себе.
Вона вперлася руками у його плечі:
– Давайте вийдемо звідси, – попросила Марійка.
Та він посадив її на диван. Ще мить – і її губи скував вологий поцілунок Діденка. Дівчина не встигла опам’ятатися, як його пальці розстебнули кофтину.
– Що ви робите, залиште мене. Я буду кричати, – пручалася Марійка.
Розпашілий Діденко не звертав уваги на її благання. Він цілував дівчину в щоки, волосся, шию... Марійка одразу протверезіла, крутилася, штовхала ногами, та сили були нерівними. Тоді вона вилучила якийсь момент і ковзнула під рукою, рвонулася з дивана. Розрахувала, що побігла у двері, але боляче вдарилася головою в стіну. Тоді побігла в протилежний бік. Штовхнула двері й опинилася на світлі. Схопила сумочку, яку залишила на вішаку, плащ і швиденько метнулася геть. Її лихоманило. Біля входу про щось притишено розмовляли Синиця з Січкарчуком. Марійка намагалася проскочити непоміченою. Та голова встиг впіймати за руку.
– Ти куди хочеш від нас утекти? – засміявся голосно.
Вона спробувала вивільнитись. Синиця узяв її за плечі, наблизив до себе. У якусь мить їхні очі зустрілись. У зіницях він побачив страх, благання і в той же час приреченість. Очі були такі, як у тої косулі на полюванні. Це тривало якусь мить. Якщо тоді у нього в серці був жаль, то тепер – цікавість, може, зневага, а найскоріше байдужість. Марійка рвонулась і побігла. Та не до автомашини, а в протилежний бік.
– Вернися, вернися, Марійко! – гукав услід Синиця.
Та вона нічого не чула. Їй здавалося, що позаду хтось женеться, що знову будуть зривати з неї одяг, домагатися. Бігла, доки не вибилася із сил. Перевела подих. Щеміло подряпане обличчя, сумочки при ній не було. Либонь, загубила. Доки віддихувалася, починав розбирати страх. Як же вона звідси вибереться? Краще вернутися назад. Почала йти у зворотному напрямі, та куреня все не було. Тепер лишень згадала, що вона бігла петляючи, обминала великі хащі, рови. Що ж робити? Почала кричати. А що, як вовки десь поблизу? Присіла і гірко заплакала. Потім звелася, пішла далі. «Васильку, дорогий мій Васильку, невже ти не відчуваєш, у яку я біду потрапила. Врятуй мене, врятуй», – шепотіла сама до себе. І вперто йшла вперед. Ліс став рідшати, почало чвакати під ногами. Виривати з багнюки ноги було все важче й важче. І раптом побачила чисте плесо болота. Десь там Чорногузка. Вона приведе додому. Та раптом нога сковзнула з купини і шугонула в калюжу. За нею – друга. Відчула, як мулька тванюка почала засмоктувати їх. Дівчина з жахом подумала, що вона не зможе звідси вибратися. Відчайдушно почала обмацувати руками довкола, аби за щось вчепитися або зіпертися. Проте купина провалювалася. Бридка тванюка підбиралася до грудей. Марійка щосили махала руками, борсалася. Невже ніщо її не врятує? Їй було шкода самої себе, своєї матері, яка не знає, що так безглуздо гине її дочка, Василька, який так і не дізнався, яка вона ніжна і ласкава.
– А-а-а, рятуйте, люди, рятуйте, а-а-а! – неслося над болотом, над лісом.
Та її крику ніхто не чув. А в курені гуляли, веселилися. Знову наповнювали чарки, виголошували тости. Ще коли гість борюкався з Марійкою, Січкарчук шепнув Петру на вухо:
– Тримайся за цього мужика руками й зубами. Повір моєму нюхові. Ти помітив, що він золотих гір не обіцяє. Діловий. Усьок? Останню сорочку віддай – обернеться сторицею. Коли збиралися додому, Синиця підняв палець, сказав урочисто:
– Ми для вас, Корнію Івановичу, приготували сувенірчик славний. А от про вашу дружину забулися. Та ми зараз надолужимо проґавлене.
– Я думаю, що моя вельмишановна господиня переб’ється, – непевним язиком почав заперечувати Діденко. – Не завдавайте собі клопоту.
– Ні в якому разі. Робить так робить. Я сказав, – уперся п’яний Синиця, тицьнувши себе в груди. – Жодна столична дама не матиме такої речі, як ваша дружина. Га-гарантую, – аж почав заїкатися. – Ми зараз дістанемо для неї козацьку обручку. Уявляєте? Обручка, виготовлена ще козаками.
Діденко підняв окуляри:
– Ох і жартівник же ви, господарю! Димарчук і собі розсміявся.
Це образило Петра Степановича.
– Андроновичу, прибирайте, поїдемо за козацькою обручкою. Коли зупинилися в Якимівці біля хати директора музею Валентини Павлівни і Синиця намірився вийти з автомашини, Димарчук з Діденком почали вмовляти його не робити цього. Усі ж випили. «Я сказав!» – і відсторонив їхні руки. Покликав Січкарчука і тихо зашепотів.
– Підніми Валентину Павлівну і скажи: хай візьме в музеї козацьку обручку й віддасть тобі. Поясни, що приїхав із столиці великий учений, хоче взяти кільце на дослідження. Потім поверне. Як спитає, чому так пізно, збрешіть, що вертаємося щойно з розкопок. Через хвилин двадцять Січкарчук повернувся. Весело підморгнув Синиці: мовляв, усе в порядку, і обережно передав коробочку з обручкою. На межі колгоспу, коли на прощання знову підняли бокали з шампанським, Синиця сказав:
– Дорогий наш Корнію Івановичу, разом з останньою чаркою у нашому краю від щирого серця хочу подарувати вам, вашій дружині цю обручку, щоб у вас завжди залишалася добра згадка про наше Полісся, щоб ви не забували нас. Міцного вам козацького здоров’я і сто літ прожити, як в народі кажуть.
Випили. Діденко розкрив коробочку й ахнув:
– Це ж диво. В котрий раз цілувалися, і автомашини роз’їхалися в різні боки.
Євген Хотимчук
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!