Лучанин Денис Яновський серед тих, хто народився та виріс у державі Україна. Він ніколи не був прибічником якоїсь політичної партії, хотів для себе простого і зрозумілого життя – чесною працею заробляти на хліб, створити сім’ю та народити дітей. Власне, спочатку все так і відбувалося. Після закінчення школи-ліцею № 22 вступив до київського коледжу, вивчився на меблевика. Та не простого, а по роботі з дорогоцінними породами, став працювати на підприємстві «Віяр». Хлопець дуже самостійний, зумів облаштуватись у столиці, винаймати житло.
Все змінив Майдан
Ні, Денис не був там з перших днів. Для нього Революція Гідності розпочалася, коли вбили Нігояна та Жизневського.
– Коли постріляли хлопців, просто не всидів удома, – пригадує Денис. – Тоді метро закрили, добиратися було важко, але якось із друзями доїхали на машині. І вже після того не зміг звідти піти. Був до кінця. І в ту жахливу ніч, коли підпалили Будинок профспілок… От тільки на ранок поїхав відсипатись, а там хлопців розстріляли… Навіщо ходив на Майдан? Свою думку відстоювати. Я хотів, щоб влада помінялася, щоб Україна була такою державою, у якій можна достойно жити, працювати, щоб ми могли нею пишатися. А далі життя так сильно закрутило… Приїхав додому в Луцьк, до мами, – записався у місцеву самооборону, патрулював уночі вулиці рідного міста.
А потім спалахнув схід. І Денис ні на мить не засумнівався, що мусить бути там.
– Коли я записувався добровольцем в «Айдар», навіть уявлення не мав, куди їду, – зізнається чесно. – Спочатку ми потрапили на вишкіл під Житомиром. Там інструктор був, навчив найелементарнішим речам. Я ж в армії не служив. Добре, що показали, як зброю тримати. Хоча не думав, що доведеться стріляти. Першою нашою зброєю були саперські лопатки. А вже на війні привезли автомати в ящиках, всі у солідолі, 1943 року випуску.
Все літо був у пеклі, а статусу учасника бойових дій не має
Вирісши у мирній країні, Денис ніколи не думав, що пройде через таке пекло. Металіст, Стукалова Балка – ці населені пункти завжди болем відгукуватимуться в серці. Адже там у боях він втрачав своїх друзів. Біля Стукалової Балки рота, в якій служив, потрапила в оточення, сили ворога втричі переважали «айдарівців», але хлопці зуміли з боями і великими втратами прорватися. Денис там отримав контузію. За цей бій його представили до нагороди – ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Але... Вочевидь, документи десь загубилися у чиновницьких коридорах. Виявляється, Денис Яновський навіть статусу учасника бойових дій не має, ніби і не було його на Донбасі у пекельне літо 2014 року… Молодий чоловік за це не переживає: він не за гроші йшов воювати. Поїхав на Донбас відстоювати свою державу. Хоча й образливо.
– Я українець, а не хохол. І хочу й надалі бути українцем, – так просто каже про своє рішення. Він не розуміє ровесників, які стали по інший бік барикад. Як і тих, хто в складний для країни час ходить по нічних клубах, пропиває шалені гроші… – Ми ж одна країна. А тут – хто п’є, хто волонтерить, хто воює і погибає…
Взимку 2015 року Денис звільнився з «Айдару», одружився. З коханою Іванкою народили донечку. Як і кожен батько, хоче, щоб дитинка мала все найкраще, була щасливою. Задля цього чорно працює у дві зміни на підприємстві, яке робить гуму для шин. Але готовий знову вернутися на схід:
– Тільки нехай військовий стан оголосять, щоб ми уже остаточно і безповоротно вигнали всяких там руских, кадировців зі своєї землі.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!