такі вірші на старості почав писати дід для коханої дружини
Подружжя Калишів із села Старий Загорів Локачинського району разом уже 60 років. Усякого було на життєвому шляху, але чоловік із жінкою зуміли зберегти почуття. Навіть більше того, на старості вони зміцніли, а в Павла Сергійовича прокинувся талант – дідусь пише вірші.
За музик заплатили всі перепійні гроші
Надія Калениківна оповідає про нелегке минуле. За радянських часів несла на собі клеймо «неблагонадійної», бо ж матір була у в’язниці. Її засудили за те, що давала їсти «хлопцю з лісу».
– А як було відмовити, коли наставить на тебе ружжо... – пригадує бабуся Надя. – Його зловили, і він здав маму. В 34 роки попала вона в тюрму. Я тоді в другий клас ходила. Добре, що батько з фронту повернувся, то я і менший брат з ним зосталися. Трудно було, але вижили якось.
З майбутнім чоловіком училася в одному класі. Тільки недовго та наука тривала, бо хлопець мусив іти трудодні в колгоспі заробляти – водив коні, коли обсипали картоплю. Тож має лише п’ять класів освіти. Його половинка на два роки більше шкільну науку здобувала. А далі обох чекала робота в колгоспі. Щоб довго не ходити на вечорниці, Павло вирішив брати Надю заміж, ще й вести у свою хату.
– Мій батько проти був. Ми бідні, а вони – ще бідніші, – каже Надія Калениківна. – Семеро душ тулилося в одній кімнатці, але чоловіка послухала – пішла за ним.
І весілля молоді відгуляли не гірше, ніж в інших. Сукню позичила в сусідки, а от весільний віночок робила на замовлення в майстрині із села Риковичі Іваничівського району. Не було де туфлі купити, то на замовлення шила. А Павло замовив духову музику із сусіднього села Дорогиничі. Дороге то було задоволення. Потім довелося за тих музик платити перепійними грошима.
Відгуляли діамантове весілля
Не встигли натішитися молодята одне одним, як Павла в армію забрали. Жила Надя зі свекрами і чекала чоловіка три роки. Лише раз він прийшов у відпустку, бо служив аж у Грозному. Повернувся, почали дбати про свій куточок. Хоч бідно жили, але дружно. Збирали копійку до копійки і таки стягнулися на свою хатку. Павло Сергійович не одне десятиліття був бригадиром будівельної бригади, а Надія Калениківна – 15 років ланковою. Мала високі врожаї, в Москву їздила, але високих нагород не отримувала, бо ж мати в тюрмі сиділа.
У спогадах життя збігає, як мить. Навіть і не здається, що дві дочки уже внуками потішили. Четверо правнучків щебечуть у хаті. На діамантове весілля рідні підготували святковий стіл. А також зробили підбір сімейних знімків з минулого. Все це гарно оформили, ще й дописали дідусеві вірші.
У молодості Павло Сергійович брав активну участь у художній самодіяльності села, бо файний голос мав. А от на старості відкрився талант до поезії.
– Буває, не спиться мені, то саме в голову щось таке лізе, – посміхається дідусь. – Встаю й записую. Пісню про школу подарував онучці.
На золоте весілля присвятив дружині гарні слова, а тепер і на діамантове. Називає її лебідкою, вдячний за турботу дітям та онукам, які підтримують. З ноткою суму згадує минуле, і це ллється на папір: «Та після довгої розлуки ми знов зустрілись восени, щоби довіку разом жити і Господа за все хвалити».
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!