Рудкокозинці провели в останню путь найавторитетнішу, найстаршу свою жительку
Є такий гарний вислів: залишити вагомий слід на цій землі. Вчителька Ніна Василівна Яцюк залишила по собі у нашому селі один з найвагоміших, найпам’ятніших слідів. І не лише тому, що прожила майже дев’яносто п’ять років, а, в першу чергу, завдяки своїй ролі, своєму вкладу у виховання руденців, педагогічному хисту, великій любові до дітей. Вчителька від Бога, заслужена вчителька України.
Пісенне вітання
Кожного року на день вчителя раненько я дзвонив до Ніни Василівни і замість привітання співав пісню:
Сонечко встає і шумить трава.
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?
Вчителько моя…
А вже тоді говорив вітальні слова, жартував. І ми разом згадували мої шкільні роки. Признаюся чесно, не вельми сумлінним був учнем. Нерідко запізнювався на урок української мови та літератури. Ні, не просипав, – ганяв м’яча. Був затятим футболістом.
Як і належить, вчителька відчитувала. А наступного разу усе повторювалося знову. Досі дивуюся, яке ж то мала терпіння Ніна Василівна, щоб витримувати отакі фокуси. Я б на її місці давно вже дав би запотиличника нерадивому футболісту.
Дуже вдячний вчительці, що тоді у школі посіяла у мені зерно любові до слова, до літератури, а пізніше і до творчості. З дитячих літ дуже любив читати. Назавжди відклалося у пам’яті, як одного разу зайшла Ніна Василівна у клас і з порога почала: «Навічно буде в пам’яті народу той, хто на одному стеблі виростить два колоски. Слава йому і пошана…» Може, ця фраза звучала по-іншому, та головний зміст такий.
Мене так вразив той вислів, що постійно намагався уявити, як же то будуть рости два колоски на одному стеблі.
До останніх своїх днів вчила нас
Усі ми тішилися й раділи тому, що Ніна Василівна так довго живе. Гадаю, що секрет тут простий. По натурі вона дуже добра людина, нікому зла не бажала. Може, саме такими мають бути праведники на землі. Бо добро обов’язково вертається тобі.
А ще вона завжди трудилася. Доки була при силі, шпорталася по господарству. Коли не здужала, стала писати історію свого рідного села Крилів, що за Бугом, звідки її совєти вивезли у 1947 році. З такими подробицями, деталями, що диву даєшся. Працювала напружено. А може, пригодиться дітям, онукам.
А останнім часом почала готувати книжку про мене. Збирала вирізки моїх публікацій. Почувався незручно. Доводив, що не вартую такої уваги.
Коли хворів, був у Чехії, постійно цікавилася у сина Миколи моїм здоров’ям. Сама була у важкому стані, а ще турбувалася про своїх учнів. Бо ж думала не лише про мене, а й багатьох руденців.
Ніні Василівні боліли наші болі…
Вона постійно боролася за життя, тренувала пам’ять. До останніх днів своїх цитувала Лесю Українку. Її діти Люда, Микола, Алла, внучка Ольга стали педагогами, як мама та бабуся. Нерідко підказувала і їм у роботі.
Вчителька своїм прикладом до кінця вчила усіх нас.
Відійшла ціла епоха
У своїй проповіді наш священник отець Ігор сказав дуже мудрі слова:
– З покійною відійшла ціла епоха.
Воістину так. Вона, як прийшла в Рудку-Козинську після закінчення педучилища, так і прослужила тут місцевій громаді все своє життя. Довгий час була директором школи.
Де треба було – ставала вимогливою, навіть суворою. Пригадую, як поступав в університет, уже минуло два роки після закінчення школи. Далися взнаки пробіли у знаннях, попросив Ніну Василівну, щоб допомогла підтягнути мову. Якось запізнився на заняття, почав розказувати, що був зайнятий, щось робив на городі. Вчителька глянула невдоволено:
– Євгене, ігри закінчилися. Або вчися, або не берися.
Я ж бо розповідав, що конкурс на факультет журналістики тоді був дванадцять чоловік на місце.
Донині вдячний Ніні Василівні. Бо в тому, що став студентом, а відтак і журналістом, є і її заслуга.
І заплакало небо
Відспівували Ніну Василівну на подвір’ї її сина Миколи. Прийшло дуже багато людей. Хоч було захмарене небо, дощ витримав, доки йшла служба Божа. Коли ж рушили на кладовище, він щедро сипнув. Саме небо крупними сльозами плакало за вчителькою. Проводжали покійну понад школою. Тут прозвучав останній дзвінок. Біля нашої української церкви – останній жалобний прощальний дзвін.
На кладовищі, коли тривала заупокійна служба, злива припинилася, виглянуло сонечко. Отакі дива.
Обличчя вчительки було умиротворене, я б сказав – блаженне. Вона виконала свою місію на цій землі. А ще заслужила велику любов і шану від людей.
Завжди будемо Вас пам’ятати, дорога наша Ніно Василівно. Царство Вам небесне!
Євген ХОТИМЧУК,
випускник Рудко-Козинської восьмирічної школи 1966 року
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!